Стара холера - Володимир Лис

– Це у вас такі розваги, – сказала якомога іронічніше.

– Я ж вам уже дещо пояснив. Хотів пояснити більше. Але далі насильства не буде. Куди вас відвезти?

Він говорив уже з нотками образи в голосі. І тут Лізі вперше майнуло в голові: а раптом цей чувак справді якимось чином запав на неї? Але чому? З якого дива?.. Молодий, дужий, доволі вродливий. Трохи, але не набагато старший, ніж вона. Хоча надворі осінь (хай і тепла), одягнутий у сорочку з коротким рукавом. Певно, десь у машині є куртка чи піджак. Однак не обов’язково, якщо їздить від офісу до офісу. Чи ресторану. Може, й хизується, що так легко вдягнутий посеред осені. Руки, які виступають з-під коротких рукавів, міцні, накачані. А далі, очевидно, ще міцніше тіло. Мабуть, саме про таких кажуть «качок». І видно, що живота, «комка нервів», нема.

«Ідеальний супермен», – подумки поіронізувала Ліза.

Їй стало соромно за ці оглядини крадькома. Вона чогось хотіла? Вже на щось сподівається? Лізо…

Він знову першим порушив тишу:

– То куди вас відвезти? Де висадити?

– Біля мосту, на якому ви мене вкрали.

– Скажемо так, зробив невдалу незграбну спробу. Добре, я там і висаджу, але з однією умовою…

– Ніяких умов, – нахабно сказала Ліза, сама дивуючись цій нахабності й твердості.

– Ні, умова таки буде. Навіть дві. По-перше, ви скажете, як вас звати. Мене, наприклад, Максимом. Друзі й батьки звуть Максом.

– На цю умову я можу пристати. У мене ім’я не таке модне. Ліза.

– Дякую. – Цього разу іронії в голосі не було. – Напевне, вам не скажеш, що ви Ліза-підлиза.

«Якраз Степашко-Степанко каже», – злегка всміхнулася Ліза. Хотіла сказати, що так жартома називає її наречений, але чомусь не сказала. Може, тому що її Степашко називав ще й по-інакшому: Ліза – не підлиза.

– Я не підлиза, – сказала Ліза. – А ось і мій міст.

Максим-Макс слухняно зупинив джипа біля краю дороги, хоч тут явно не можна було зупинятися. Дістав із бардачка клаптик цупкого паперу.

– Ось, візьміть. Це візитівка. Тут і телефон.

І сунув візитівку в кишеню її куртки.

– Я вам не подзвоню, – сказала Ліза.

– Не сумніваюся. – Він усміхнувся швидше сумно, ніж іронічно. – І вашої візитівки не дасте, навіть якщо дуже попрошу?

– У мене немає візитівки й ніколи не було.

– Ну й дарма, – сказав Макс. – Зручна річ. І номера мобілки не дасте?

– У мене нема і мобілки, – сказала Ліза і почула:

– Оце вже не вірю. Тоді скажіть хоч, де працюєте? Тільки без обману, інакше завезу хтозна-куди…

Доки Ліза міркувала, як відповісти, відбрити дошкульніше, озвався її мобільник. Дзеленькав довго. Степашко. Зараз вона до нього защебече, хай начувається цей накачаний нахаба.

Але Ліза тільки сказала:

– Я тобі передзвоню.

Вперше так сказала. І вдруге за цю поїздку їй стало соромно. Тому вимовила вголос, мстиво і весело, весело і мстиво:

– Це дзвонив мій наречений.

– З чим і вітаю, – сказав Макс. – То де ви все ж працюєте? Це вас ні до чого не зобов’язує, навіть якщо у вас десяток наречених…

«Качок», – подумала Ліза зло. І злість невідомо на кого й на що (на цього нав’язливого нахабу, що прилип, як листок до дупи, на себе, на Степана, який так невчасно подзвонив) стала заполонювати Лізу.

Випалила сердито з притиском:

– Я працюю на ринку, в крамниці, торгую квітами. Навіть не власниця магазину. Все? Ви мене випустите нарешті?

– Після того, як ви скажете, на якому ринку. – У його голосі бринів крижаний спокій. – Тільки без бре…

Ліза хотіла таки збрехати. Але назвала їхній ринок. Їхній. Нехай. Чого їй боятися? Справжнього викрадення? Завтра чи через тиждень? Та він одразу забуде про цю пригоду… Порозважався і досить. До вечора знайде десяток таких, що згодні їхати з ним куди завгодно. У міські й заміські ресторанчики, бари й барчики, сауни й що там ще…

Перш ніж вона відчинила дверцята, він ледь-ледь торкнувся її руки. Обережно, ніби боявся обпектися.

– Не гнівайтеся, колюча Лізо. Сподіваюся, до зустрічі…

Машина рушила. Повільно. Та швидко дала газу.

«Не сподівайся, – подумала Ліза, і тут до цієї думки додалася інша: – Ха, я можу поставити собі п’ятірку за поведінку».

Їй раптом захотілося підлизатися до самої себе, й вона поставила собі п’ять з плюсом. Чи дванадцять з плюсом, так навіть ліпше. Розкаже Степанові, вдвох посміються над її пригодою… Чи не розказувати, а то ще ревнуватиме… Вирішила, що не скаже. Передзвонила. З кимось розмовляє. Почула механічний голос:

– Ваш дзвінок переадресовується на автовідповідач. Будь ласка, зачекайте.

Вона сказала на автовідповідач:

– Ти вредний і розмовляєш з коханкою-вчителицею. Можеш мені не дзвонити.

Вона йшла до свого дому й боролася зі спокусою заглянути до кишені та витягти ту злощасну візитівку.

Вирішила, що викине її не читаючи. Навіть не заглядаючи. І все ж вона заглянула в цей заглянцований клаптик паперу. І прочитала з одного боку українською, з другого англійською: «Максим Качула, бізнесмен». Назву його фірми (тільки англійською), а під назвою номери телефонів: стаціонарний і два мобільних. Вона викинула візитівку в урну для сміття.

І тут сигнал сповістив, що прийшла есемеска. Звісно, від Степашка. Ліза прочитала: «Ага, ти ревнуєш». Одразу задзвонив її стільничок (так називає Степан), і вона почула його голос:

– Що сталося, мала?

Розділ 15

Збігали дні, наближаючи неділю, й Адам розумів – треба йти свататися до Красної Ружі. А то, чого доброго, зновика до нього припреться. Адам привик слухатися жінок, до того ж знав, що жінка, волю якої зневажиш, стає схожою на справдешню фурію. А фурій Адам боявся. Хоч саме слово йому подобалося. Воно було якимось… летючим чи що… Адам подумав, що фурія схожа на пташку. Тільки як прилітає, то починає геть усе скльовувати, що бачить, що до неїного дзьоба гострого трапляє.

«Ніщо вже мине од тої жінки не порятує», – приречено подумав Адам. І тут прийшла інша, мовби злодійська думка: а йому й не вельми хочеться рятуватися. Візьме і здасться, як ото солдати в плєн здаються, і хай вже вона робить з ним, що захоче. А що з ним мона зробити? Нічого путнього. То