Стара холера - Володимир Лис
Десь на середині мосту в однієї з машин, які рухалися повільно, майже в ритм її ходи, поруч з нею відчинилися двері й вона почула голос:
– Дєвушка, садітєсь, подвєзьом…
– Тут не можна, – сказала Ліза, не повертаючи голови.
– Можна, – відповіли їй. – Усьо можно.
Ліза йшла далі, й машина їхала далі. Поруч з нею. Водій не звертав уваги на наполегливі дражливі сигнали тих, хто їхав за ним. Ліза, якій хотілося бігти, нарешті повернула голову й побачила, що машина неабияка, дорогуща, такі, вона знала, називаються позашляховиками. І ще якось. Тим, хто їздить на таких машинах, плювати на будь-які сигнали. Але чого той, у машині з темним склом, заповзявся їхати поруч з нею? Лізі стало страшно. Хотілося вже не бігти, а летіти. На крилах, яких не мала. Вона чула, читала і дивилася по телевізору про всілякі викрадення, про те, що люди зникають навіть серед білого дня і їх не знаходять. Невже прийшла її черга? Її пора. Страшна пора.
«На мосту не посміють», – втішила себе Ліза.
Але міст ген там закінчується. Виїзд роздвоюється на звичайні київські лівобережні вулиці. Рядові, метушливі, й… що далі, то менш людяні. Правда, до її будинку не так і далеко. Але будинок стоїть обіч вулиці, в закутку, що тоне в деревах. Місцина якраз зручна для викрадення. Вона нізащо не звертатиме на ту їхню вуличку. Йтиме далі, а тоді пірне в якийсь людніший магазин.
Викрадення сталося майже відразу за мостом. Задні двері машини, яка все ще їхала поруч з нею, відчинилися, звідти вискочив чоловік. Негайно відчинилися й передні двері, Лізу підхопили й посадили на сидіння. Все відбулося дуже швидко. Ліза не те що ойкнути, дихнути не встигла. Викрадач плюхнувся на заднє сидіння, й машина рушила.
«Я пропала», – подумала Ліза.
– Не хвилюйтеся, дівчино, – сказав той, що був за кермом, поруч з нею. – Вибачте, що вдалися до таких методів, але ж ви не хотіли сідати. Ще раз вибачте.
– Куди ви мене везете? – Ліза намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки дрижав.
– Куди ви захочете. – Водій говорив непідробно спокійно, може, трішки іронічно.
– Я нікуди не хочу, – відказала Ліза.
– Тоді проїдемося трохи, просто проїдемося.
Чоловік за кермом повернувся до того, котрий схопив Лізу й запхнув до машини.
– Слиш, Коля, тєбє придется сойті. Сєгодня можеш вообще бить свободєн, а завтра, как всегда, на фірмє. Доберьошся на метро ілі на таксі. Я компенсірую.
– Хорошо, – тільки й сказав той, що сидів ззаду.
Машина спинилася, він вийшов. Вивалився. Зник. Ліза спробувала відчинити двері біля неї, але вони вже були заблоковані. Машина рушила і почала набирати швидкість. Холодок пробіг по Лізиній спині, став заповзати під пахви. Мокро й противно.
– Заспокойтеся, дівчино, це зовсім не викрадення, – сказав, як Ліза вже зрозуміла, не водій, а власник машини.
Говорив тепер чистісінькою українською. Голос його був твердим, приємним і якимсь ніби… ніби теплим. Справді заспокійливим. Лізі трохи полегшало.
– Куди ви мене везете? – Ліза спромоглася на запитання через метрів сто, а може, й двісті. Міст даленів, це вона спиною, лопатками відчувала.
Почула:
– Куди ви захочете.
– Але я нікуди не хочу, – сказала Ліза.
– Ми могли б випити кави чи що ви забажаєте, як компенсацію за ваш переляк.
– Ви, мабуть, вважаєте, що вас усі бояться? – Ліза почула, як ледь-ледь, але противно тремтить її голос.
– Ну ви ж не боїтеся?
Ліза на початку справді злякалася, але переляк уже минув. «Уже минув», – подумала. І вона зрозуміла: це справді не викрадення. Тоді що?
– Ви будете сміятися, але я зрадів, коли побачив вас на мосту, – сказав її викрадач, котрий виявився явно не викрадачем.
– Любов з першого погляду на мосту? – Ліза покепкувала і від того почувалася впевненішою.
– Ні. Я колись бачив вас у місті, але ви тоді були не самі.
– Очевидно, я була з охоронцем, – сказала Ліза.
– Навряд. Хоча якщо в переносному значенні, то можливо.
– Ви вважаєте, що в такої, як я, не може бути охоронця?
– Я такого не сказав… Навіть не подумав…
І він замовк. Після того кепкування. Машина вже наближалася до східної межі Києва, і Лізі знову стало страшно. Страшнісінько. Повні жмені колючого страху. Він же може завезти її куди завгодно, хоч і запевняє, що їй не варто боятися. Не варто, не варто, не вар… то…
Він вчасно порушив паузу, що затяглася:
– Тут неподалік є гарний затишний придорожній ресторанчик. Давайте посидимо годинку, півгодинки чи скільки ви захочете. Я вам дещо розповім… А потім відвезу до міста. Висаджу, де забажаєте. Згода?
Ліза не відповідала. Так минула хвилина, дві, й раптом хтось невидимий підказав їй, що треба ввімкнути захисну систему під назвою «Ні». Ні, ні і ще раз ні!
– Ні, – сказала Ліза вголос.
– Гаразд, – легко погодився він. – Доїдемо до найближчого розвороту і поїдемо назад. Я вже зрозумів, що ви велика примхлива цяця.
– Я не цяця, – сказала Ліза. – Просто я вам не рівня.
– Не рівня в чому? Що в мене є ця машина?
– Не тільки.
Він продовжив рівним, як дорога, по якій мчали, голосом: – Значить, ви повні деяких стереотипів. Не заперечуйте. Дайте я висловлюсь. Розумію, що ви ображені, бо вас посадили силою в цю машину. Вибачайте вже, але коли я побачив вас, то злякався, що знову можу втратити. Чи точніше – загубити. Все ж у Києві, кажуть, більше трьох мільйонів жителів. Шанси ще раз випадково зустріти – мінімальні. Не буду ж спеціально їздити і вдивлятися. Чи проїжджати мости. Тому й наказав своєму…
– Амбалові, – вставила слово Ліза.
– Микола не амбал, а просто мій охоронець. Що ж, я така бяка, що маю охоронця. Навіть не одного.
– Навіть так…
– Дуже прикро, але так…
Машина дісталася місця, де, очевидно, можна було розвертатися, що він і зробив. Помчали назад. Це Лізі сподобалося, одлягло, одхлинуло.
– То ви не хочете зі мною пообідати? – Він трохи пригальмував швидкість. Був готовий спинитися.
– Не хочу.
– Воля ваша.
Ліза справді хотіла одного – щоб швидше закінчилася ця дивна незрозуміла пригода. Схожа на примарний сон, що не міг наснитися посеред білого дня. До того ж у понеділок. Чи такі сни сняться, такі пригоди трапляються тільки в понеділок? Десь
