Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— А полковник Вареда? — поцікавився Дизма.

— Колись і він приходив. Ви його знаєте?

— Ще б пак, це мій друг, — відповів недбало.

— Ну, в такому разі я постараюся, щоб він неодмінно був. Це дуже ділова людина. Якщо не помиляюсь, у нього прекрасні стосунки з прокурором Важиком. Либонь, Важик навіть одружений з першою жінкою Вареди…

— Так, так, — ствердив Кшепицький. — 3 тією Гамельбейн… А Важик у нашій справі може… заважити! Хе-хе-хе…

Коли Дизма почав прощатися з пані Пшеленською, підвівся й Кшепицький, сказавши, що й йому вже давно пора, бо ще треба їхати в Мокотів.

— Ну, то я одвезу вас, — запропонував Дизма. — Моє авто чекає перед брамою.

Пані Пшеленська намагалася затримати Кшепицького, але той наодріз відмовився:

— Не можу. Приїду на вечерю. Бувайте!..

— Пані Пшеленська — ваша родичка? — спитав Дизма, коли вони виходили на вулицю.

— Ні. Давня добра знайома. Я дружив з її чоловіком.

— То чоловік пані Пшеленської помер?

— Живе, — одказав Кшепицький, примруживши око. — Живе, тільки не знаю, з ким. Волочиться десь за кордоном. Оце-то возик! Перший клас! Мабуть, і бензину жере немало?

— Тридцять з гаком, — усміхнувся шофер, зачиняючи дверцята.

— Непогано мати такий автомобіль, — сказав Кшепицький.

Дорогою він багато теревенив про те, скільки всякої всячини можна зробити, коли є гроші, але Дизма мовчав, і Кшепицький дійшов висновку, що це людина дуже хитра і обережна.

Коли, нарешті, біля Політехнічного інституту він вийшов, шофер обернувся до Никодима:

— Я цього чоловіка знаю. Це пан Кшепицький. У нього була стайня бігових коней, але йому не щастило.

— Видать, битий жак! — сказав Никодим.

— Ого-го! — покрутив головою шофер.

То був просторий кабінет у стилі Луї-Філіппа, з темно-зеленими шпалерами і високими вікнами, що починались аж од підлоги.

За широким письмовим столом, підперши голову обома руками, сидів пан міністр Яшунський і мовчки слухав урядовця, що вже з годину тихо й монотонно доповідав начальникові про стан сільського господарства.

Час від часу урядовець відкладав свого записника, виймав з грубої теки газетні вирізки і читав розмаїті уривки, де часто повторювались цифри й такі слова, як експорт, центнер, пшениця, катастрофічне становище тощо.

Напевне, зміст цієї доповіді був не дуже веселий, бо на чолі у міністра лягла глибока зморшка, яка не зникла навіть тоді, коли уста всміхалися, вимовляючи ввічливі слова подяки за таку старанну і чітку доповідь.

Повернувшись із-за кордону, міністр Яшунський застав у своєму відомстві просто загрозливий стан. Занепад сільського господарства і перспектива величезного врожаю викликали запеклі напади опозиційної преси і глухе невдоволення навіть у найближчих до уряду газетах.

З кількох розмов, які міністр Яшунський уже мав після свого приїзду, він зробив висновок, що його становище вельми похитнулось і що для уряду великою полегкістю була б його відставка. Прямо йому цього не сказали, зовсім ні. Але все-таки натякнули, що хтось мусить поплатитися за погану кон’юнктуру і хибну господарську політику уряду. З дуже кислим виразом прем’єр ясно сказав, що при такій ситуації демісія всього кабінету неможлива і порятунку треба шукати в якійсь перебудові.

Яшунський не сумнівався, що створити цей настрій постарався насамперед Терковський — його впливові так легко піддається прем’єр-міністр.

Становище ускладнювалось, і треба було, нарешті, зважитися на рішучий крок. Але міністр Яшунський відкладав його, бажаючи спочатку порадитися з своїм заступником Уляницьким.

З самого ранку ждав його і навіть дзвонив кілька разів телефоном, але з квартири Уляницького відповідали, що пан спить.

Отож коли близько другої години Уляницький став на порозі зеленого кабінету, міністр вибухнув:

— Ти здурів чи що? Заливаєш очі по ночах, а тут земля під ногами горить!

— Може б, ти спершу поздоровкався, — відказав вусач.

— Добридень, — буркнув міністр.

Уляницький зручно сів і запалив цигарку. Яшунський, засунувши руки в кишені штанів, сягнистими кроками міряв кабінет.

— Ти підписав угоду, та ще й на вигідних умовах, — пробасив Уляницький. — Поздоровляю.

— Нема з чим, — відповів міністр. — Це, напевно, передостанній документ, який я підписав.

— Чому передостанній?

— Ну, бо останнім буде заява про відставку.

— Ти знаєш Никодима Дизму? — помовчавши, запитав Уляницький.

— Знаю, це той, що Терковського вилаяв. А причому тут Дизма?

— Пив із ним сьогодні вночі. Власне кажучи, я вже кілька днів з ним п’ю.

Яшунський здвигнув плечима.

— Тим гірше, що п’єш.

— Неправда, тим лучче.

— Ну, то розказуй, якого ж дідька! У мене немає настрою сушити голову над твоїми шарадами.

— Так от, балакали ми з ним про кризу. Я кажу, що справи погані і поліпшення нічого ждати. Нічим, кажу, не можна зарадити, немає жодного рятунку. А Никодим на те: «Є рятунок: запасати хліб».

Він замовк і втупився в міністра. Але той тільки знизав плечима:

— Щоб уряд запасав?

— Уряд.

— Дурниці. Держава не має грошей.

— Стривай, стривай, і я те саме сказав, а він мені: «Гроші? Не треба ніяких грошей».

— Як це? — здивувався Яшунський.

— Слухай! Їй-богу, це щось незвичайне. Я аж рота роззявив. Добре, що всі інші були п’яні як ніч і нічого не чули!