Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
Вже повечеряли, коли прийшов Уляницький. Це був здоровенний чолов’яга з обличчям, схожим на щит, до якого приліпили великий огірок і чотири віхті чорного, як смола, волосся. Його дуже пишні вуса і брови без упину рухались, а очі — маленькі, запалі, здавалося, пильно дивились у якусь далеку точку в просторі.
Коли він сів, Никодим, уже трохи напідпитку, сказав:
— Пан полковник розповідав нам про ваш дотепний жарт у Криниці. Прекрасно! Здорово ви посадили в калошу того піжона.
Віхті на обличчі в Уляницького жваво заворушилися.
— Е, що там! У вас лучче вийшло. Це ж ви нашого бевзя Терковського вилаяли?
— Він, він, — потвердив Вареда, — славний хлопець. Відчуваю, що ви подружите. Будьте здорові!
Пили багато. Далеко за північ усі вже добре під чаркою перейшли на другий поверх у дансинг і замовили шампанського. За столиком опинилися гарні дівчата. Джаз витинав, аж жижки дрижали, і Дизма, запросивши одну з них, ударив ногами. Товариство схвально дивилося на нього, а коли Никодим сів, усі одностайно визнали, що він пречудовий товариш і що можна випити з ним на брудершафт…
Ніхто не перечив — ні та ні та сторона, — отож церемонія відбулася в супроводі пісні «Сто літ, сто літ», яку заграв оркестр на бажання полковника Вареди.
Надворі було вже видно, коли четверо друзів умостилися в автомобіль Куницького. Надумали одвезти полковника в Константін. Приїхавши на місце, шофер розбудив своїх пасажирів. Шумський ніжно розпрощався з Дизмою, бо йому не хотілося повертатись до Варшави.
— Пересплю тут у Вацека, Никодимчику, люб…
Потім Дизма одвіз Уляницького, а сам вернувся до готелю.
Укладаючись в ліжко, спробував перебрати в пам’яті події минулої ночі, але шум у голові і докучлива гикавка кінець кінцем так його змучили, що він махнув на все рукою.
Прокинувся вже далеко по полудню; голова тріщала. Тільки тепер помітив, що спав у костюмі, який був наче викручена ганчірка. Никодим сердився сам на себе, хоч і розумів, що вчорашня пиятика з полковником і двома сановниками допоможе йому дістатися до міністра.
Згадав, що має бути на обіді у пані Пшеленської. Треба було випрасувати костюм.
Куницькому надіслав телеграму — повідомив, що від’їзд міністра примушує його затриматись у Варшаві.
До пані Пшеленської він вирушив автомобілем. Вікна її помешкання виходять на вулицю, і, можливо, хтось побачить його машину — це додасть шику.
Власне кажучи, Дизма не знав, про що має говорити з тіткою Понімірського і з якимось там Кшепицьким, а головне — він не бачив мети цієї розмови. І якщо згодився прийти, то тільки з цікавості і почасти через те, що йому кортіло відвідати великопанський дім.
Вже з порога кинувши оком, Никодим зрозумів, що перший раз він бачив помешкання пані Пшеленської за незвичайних умов. Сьогодні ж не був поважний дім, у якому панували велична тиша і порядок. Правда, його не можна було порівняти з коборовським палацом, але було тут щось невловне, що ще більше імпонувало Дизмі.
Лакей відчинив двері до салону; невдовзі туди ввійшла пані Пшеленська — сьогодні це була справжня великосвітська дама, за нею ступав чоловік років тридцяти п’яти.
— Пан Кшепицький — пан Дизма, — познайомила їх пані Пшеленська.
Кшепицький привітався дуже галантно. Його надмірно розмашисті рухи, разюча невимушеність і носова вимова не сподобались Никодимові, хоч у душі він мусив визнати, що Кшепицький — чоловік пристойний і, можливо, навіть красивіший од судового писаря в Лискові, пана Юрчака — знаного в усьому повіті джигуна.
— Безмежно радий, що мені випала честь познайомитися з шановним паном, про якого я мав щастя так багато чути, — мовив Кшепицький, сідаючи і високо підтягуючи холошу.
Ця людина одразу видалася Дизмі хитрою та нещирою, і він постановив собі бути обережним. Отож ухильно відповів:
— Люди як люди, — завжди щось кажуть.
— Вибачте, — озвалася пані Пшеленська, — я оце довідалась од пана Кшепицького, що ви такий видатний політик. Признаюсь: ми, жінки, на превеликий сором, просто невігласи в політичних справах.
— О, не перебільшуймо, — всміхнувся Кшепицький і підтягнув другу холошу.
Дизма не знав, що сказати, і тільки прокашлявся. Виручив його слуга, який увійшов і доповів, що на стіл накрито.
Під час обіду пані Пшеленська і Кшепицький, якого вона називала то на прізвище, а то «паном Зизьом», почали розпитувати Дизму про коборовські справи. Пані Пшеленська найбільше цікавилась, які стосунки у «цієї нещасливої Ніни» з братом і чоловіком, а пан Зизьо засипав Никодима питаннями про зиски Куницького та вартість маєтків. Дизма старався відповідати якнайкоротше, аби якимось необачним словом не показати, що він, власне, дуже мало на тому знається.
— А скажіть, будьте ласкаві, шановний пане, душевна хвороба Жоржа так впадає в очі, що нічого й думати про його правоздатність?
— Хто його знає… Він таки причинний, але, може, й спромігся б опанувати собою.
— Влучне спостереження, — визнала пані Пшеленська. — Власне, його хвороба полягає в атрофії гальмівних центрів, але, гадаю, коли він зрозуміє, що треба держати язика на поводі, то зможе це зробити бодай на короткий час.
— Очевидно, — потвердив Дизма.
— Я тільки одного побоююсь, — вела далі пані Пшеленська, — чи Ніна погодиться на наші плани?
— Пхі, — здвигнув плечима Кшепицький. — А навіщо їй знати їх? Усе буде зроблено тишком-нишком. Найважливіше — знайти руку в міністерстві юстиції, та коли щаслива доля дала нам такого спільника, як вельмишановний пан, то про це ми можемо не журитися, правда ж?..
— Ах, яке це щастя, — гукнула пані Пшеленська, — що ви, саме ви, пане, колега і друг Жоржа, зустрілися з ним
