Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Приблизно розумію.

— Ну от, як бачиш, вона мене спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилась тут. Влаштую їй маленьку квартиру.

— Ти думаєш, що вона покине виступати?

— А цього й не треба. Час од часу вона зможе брати ангажемент. Я буду супроводжувати її. У мене ж така професія, що не обов’язково сидіти на одному місці.

— Чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачить на це грошей?

— Одруження — то вже зовсім інша річ, — каже Віллі. — Хіба можна одружуватись з жінкою, котра щомиті здатна гаркнути на тебе, як генерал? Ми завжди лякаємось, коли несподівано чуємо команду. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою спокійною товстулею, яка вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.

Я здивовано зиркаю на Віллі. Він поблажливо сміється. Йому не потрібно довідника гарних манер, бо він і так став довершеною світською людиною.

У мене на мить з’являється бажання поглузувати з нього, але потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться і починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.

— Оце то жіночки… — шепоче він, як кадровий обер-лейтенант довоєнних часів.

— Як ви смієте! Праворуч рівняйсь! Струнко! — реве позад нас могутній голос.

Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й сміється.

— Тепер ти бачиш, що я маю на увазі? — питає мене.

Я бачу. Вони обоє виходять із зали. Надворі стоїть автомобіль Віллі — червоний кабріолет з червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герді потрібно більше часу, щоб переодягтися. Принаймні не бачитиме кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім довідника гарних манер, це абонементи Едуар-да Кноблоха, але по них, на жаль, увечері не годують. Однак я все-таки вирішую спробувати; брехатиму Едуардові, що це вже останні.

Герда виходить із гардеробу.

— Знаєш, що я хочу, любий? — каже вона, не даючи мені й рота розтулити. — Поїдемо за місто. Трамваєм. Я люблю такі прогулянки.

Я дивлюсь на неї, не вірячи своїм вухам. Адже саме прогулянками за місто Ерна, та змія, весь час уїдливо докоряла мені. Може, вона щось розповіла Герді? Вона й на таке здатна.

— Я хотів запросити тебе у «Валгалу», — обережно і недовірливо кажу я. — Там можна чудово попоїсти.

Герда зневажливо махає рукою.

— Навіщо? Шкода гаяти час. Я сьогодні після обіду приготувала трохи картопляного салату. Ось! — Вона показує пакуночок. — Ми докупимо ще сардельок та пива і з’їмо все на свіжому повітрі. Добре?

Я мовчки киваю, ще недовірливіше, ніж раніш. Надто свіжі в моїй пам’яті Ернині закиди про зельтерську воду, сардельки, пиво та невитримане дешеве вино.

— О дев’ятій я мушу повернутись у той осоружний смердючий хлів — «Червоний млин», — каже Герда.

Осоружний смердючий хлів? Я знову спантеличено дивлюсь на Герду. Очі в неї ясні, невинні, в них немає й сліду іронії. І раптом я починаю розуміти. Те, що для Ерни було раєм, для Герди лиш місце роботи! Вона ненавидить ресторани, якими Ерна так захоплюється! Я врятований! Слава Богу! «Червоний млин» із своїми божевільними цінами враз опускається в люк, як Гастон Мюнх з міського театру у ролі духа Гамлетового батька.

Натомість в моїй уяві постають чудові тихі дні з бутербродами й власноручно приготованим картопляним салатом. Просте життя! Земне кохання! Спокій душі! Нарешті! Про мене, хай навіть квашена

капуста! Квашена капуста теж буває чудова. Наприклад, з ананасом, зварена в шампанському. Щоправда, сам я такого ще не куштував, але Едуард Кноблох запевняє, що це страва для королів і поетів.

— Добре, Гердо, — стримано кажу я. — Коли ти так хочеш, поїдемо в ліс.

VIII

Село Вюстринген рясно прикрашене прапорами. Ми зібрались тут усі — Ґеорґ і Генрих Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам’ятник полеглим воїнам, куплений у нашій фірмі.

Священики обох віросповідань сьогодні вранці урочисто відправили заупокійну — кожен За своїх полеглих. При цьому на боці католицького священика була явна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних з білим стихарях. А в протестантського священика тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і зараз, поруч з католиком, він стоїть, як бідний родич. На католикові пишне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець реклами, я мушу визнати, що тут католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до інтелекту. Католицькі священики одягаються, як чарівники первісних племен, а католицька служба своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, своїм оформленням — непере-вершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум’яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.

Кожний зробив для своїх покійників усе, що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитись. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики рішуче запротестували. До них приєднався й голова Союзу ветеранів вшни, відставний майор Волькенштеин, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він одразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві було висічено на меморіальній дошці, твердячи, що вони, напевно, загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки умовили. Сільський староста використав весь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у Верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина

було висічено на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він заявив, що смерть є смертю, а солдат солдатом — ось чому братам Леві було відведено два нижніх місця на задній стінці пам’ятника, саме там, де, напевно, задиратимуть лапи собаки.

Волькенштейн одягнений у погану форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може перешкодити? Дивні зміни, які почались одразу після закінчення війни, тривають Далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо. уцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому