Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Веселі чоловіки помаленьку затихли. Майк чекав. Я мовчала. Не знаю, скільки часу минуло, поки я змогла прошепотіти:

— Yes (Так).

Вибух оплесків і крик радості сколихнули маленький магазинчик «Султан».

«Господи, невже я це сказала?» — подумала я, а вголос промовила:

— Вибач. Я була зовсім не готова до цього…

Сльози все ще котилися з моїх очей, стікали по щоках. Я розтирала їх по обличчю разом із туш­шю. Уявляєте, який у мене був вигляд? Голова розколювалася на сто шматків, і в мене було таке відчуття, що я шугонула із кручі. Прямо у вир.

Зате Майк виглядав щасливим. Обіймав мене, цілував, кружляв.

— Будь ласка, Поліно, вибери собі ще одну каблучку — engagement ring (каблучка для заручин: у США заведено дарувати її перед весіллям). Господар магазину Алі покаже тобі, де вибирати.

Алі підвів мене до прилавка, де були золоті каблучки з біленькими камінцями. «Які гарні каблучки з цирконієм», — захопилася я.

— А можна ось цю, з трьома камінчиками? Вона дуже підходить за стилем до шлюбної.

— Звісно, можна, — посміхнувся Майк, як мені здалося, якось загадково. — Тепер треба поче­кати, поки нам підженуть розміри. На це потріб­но хвилин двадцять-тридцять. Посидимо тут чи ще походимо по магазинах?

— Давай посидимо. У мене чогось дуже болить голова.

Поки ми чекали, я, нарешті, трохи заспокоїлася, і до мене навіть повернулося почуття гумору або щось на нього схоже.

— Взагалі-то, коли чоловік робить жінці пропозицію про одруження, то обов’язковими атрибутами є квіти і шампанське, — навіщось уїдливо зауважила я.

«Шампанське, бач, їй подавай! Чи давно вмирала від страху в сусідній крамничці, думаючи, що він тебе в рабство запроторив?»

— Шампанське я тобі обіцяю ввечері. А щодо квітів… У нас в Америці, якщо чоловік дарує жінці «овочі», то можна обійтися і без квітів.

— Овочі? Але де ж овочі? Ми їх наче не купували…

— Ну, як же? От скажи мені, в яких одиницях вимірюють розмір діамантів?

— У каратах (cаrat вимовляється майже як carrot — морква)… А-а-а-а, ось які овочі! — розсміялася я. І тут я зрозуміла! —Так це… оті біленькі камінчики — це…

— Yes. It’s diamonds (Так. Це діаманти), — скромно відповів мій майбутній чоловік.

— Ох… вибач, Майкле! Отой перстень з трьома камінчиками… — почала я виправдовуватися. — Я ж не знала, що це діаманти… А можна поміняти на інше?

— Навіщо міняти? — здивувався Майк. — Дуже гарна каблучка.

— Але ж це дорого, — майже нечутно пробелькотіла я. Та він все одно почув.

— Вона не надто дорога. Заспокойся.

Але заспокоїтися я не могла, бо в моєму розумінні діаманти «не надто дорогими» не бувають. Але більше нічого говорити не стала. Раптом відчула страшенну втому. Та й голова все ще боліла.

Поки сиділа мовчки, Майк отримав можливість розповісти мені про те, що він планує справити весілля в Україні, тільки-но ми туди повернемося. Він хоче, щоб я запросила сина з дружиною, родичів і своїх друзів, які, на його думку, стали і його друзями.

Увечері в шикарному ресторані готелю «Hilton» ми відсвяткували наше заручення. А рано-вранці вже сиділи в літаку. Майк сидів із заплющеними очима, посміхався і тримав мене за руку, на якій виблискувала каблучка з трьома діамантами.

А я розмірковувала над мінливістю долі. Як же так сталося, що за якихось півгодини я прожила ціле життя — від принизливого смертельного страху в маленькій парфумерній крамничці до найвищого щастя в ювелірному магазині через дорогу? Як так сталося, що за ці півгодини я зрадила свої принципи і погодилася одружитися з людиною, яку зовсім не знаю? Яку спочатку підозрювала у зраді й работоргівлі, а потім погодилася провести з нею в горі й у радості залишок свого життя? Як так сталося, що після сорока п’яти років життя в одній країні у мене з’явиться можливість побачити Америку, а може, і не лише її? Господи, адже тепер я повинна буду виїхати зі своєї країни і залишити тут усе найдорожче: сина, онука, друзів, роботу, саму країну, врешті-решт! Чи означає це, що я проміняла все на три блискотливі камінчики?

Повернулися додому напередодні Нового року. І знову я подумала про мінливість долі. Минув лише рік… Але ніби завдовжки з життя. Тодішньої новорічної ночі я почувалася нещасною, покинутою, самотньою, скривдженою бідолахою. Сьогодні все — до непристойності навпаки.

Я набрала номер телефону сина.

— Привіт, синку.

— Здрастуй, мамо.

— Вово, мені Майк освідчився… — почала я з місця навскач. — Я погодилася, але дуже боюся… Усе ще, правда, можна скасувати, поки не розписалися…

— Мамо! Ти що? Це ж чудово! Чого ти боїшся? Навіщо скасовувати? Майк — хороша людина.

— Ну звідки ти знаєш, яка він людина?

— Я відчуваю…

Це правда, Вовчик «відчував» людей. Особливо коли був маленьким. До одних людей ішов на руки запросто, а до інших — нізащо в світі! Потім іноді мені говорив, показуючи на деяких гостей, яких завжди було багато в нашому домі: «Це — хороший дядько. А ця тітка — погана». Згодом ми мали можливість переконатися в тому, що дитина була права.

— Іще, — продовжував він, — ти — молода жінка. Тобі треба влаштовувати своє життя. Бо коли ти його не влаштуєш, то будеш, як багато матусь, «діставати» своїх дітей, себто — мене. Я, звісно, намагатимуся бути добрим сином, але, ти ж сама розумієш, що це неправильно.

Із цим я не могла не погодитися. Деякі з моїх знайомих самотніх жінок дійсно не могли знайти собі кращого заняття, ніж