Імперіум - Крістіан Крахт
Там, надворі, злодій, його потрібно добряче провчити, хоч це йому, Галю, зовсім не до смаку, адже він волів би інакше керувати колонією, ніж, скажімо, його колеги з Німецької Південно-Західної Африки чи Камеруну, потрібно спробувати долучити місцевих до німецької прямолінійності й усвідомлення морального закону, адже він є надзвичайно справедливою інстанцією, якщо порівнювати, наприклад, з аналогічними на французьких чи голландських територіях (не кажучи вже про бельгійські), це не просто видимість, щоб приховати збереження рабства в сучасних формах, говорячи в економічних термінах — експлуатація, отримання максимального прибутку за мінімальних проявів людяності.
Під час цієї промови, яку двоє прибулих слухали, киваючи й дивуючись із майже соціалістичних підходів губернатора, стюард-китаєць приніс фруктові соки на срібній таці, а до салону випадково залетів сяйливий блакитний колібрі, без ентузіазму оглянув склянки із соком, а потім, вправно пролавірувавши між вентиляторами, вилетів знову на волю через відчинене парадне вікно. Галь занотував подумки, що варто вкласти в картотеку ще один запис — він хотів би теоретично порозмірковувати про проблематику здійснення польоту як ширяння, чи взагалі можливо сконструювати такий літальний об’єкт, який би, наслідуючи колібрі, міг зависати на одному місці в повітрі; строката пташка, думав собі Галь, невимушено теревенячи з двома прибулими диваками, є, так би мовити, мимовільним perpetuum mobile природи; колібрі потребує величезної кількості енергії у формі солодкого нектару, щоб, ширяючи, зависати над чашечками квіток, які дозволяють лише так, у леті, поживитися з них; ergo потрібно, якщо вже конструювати технічний об’єкт, який міг би так само триматися в повітрі, забезпечити надходження енергії зсередини — такі думки завжди вирували в губернаторовій голові після завершення трудового дня.
Загалом причину їхнього візиту до Рабаула він уже окреслив у листі; йдеться, якщо говорити прямо, про натовп переважно молодих візитерів, котрих Енґельгардт своїми писаннями змусив прибути до протекторату. Звичайно, безпосередньо на ньому — тут Галь наголосив, що він особисто радий, що в колонії переслідують не лише економічні й місіонерські інтереси, але й триває, так би мовити, перевірка винятково цікавого філософського експерименту — Енґельгардт не несе прямої відповідальності за дії читачів його писань, однак усе ж не може відмовлятися від певних моральних зобов’язань, саме з огляду на стан здоров’я новоприбулих. Один нещасний якраз помер від лихоманки (у мить, коли він вимовляв цю фразу, в тілі Галя ворухнувся майже осяжний фантомний біль, ледь відчутний, на субатомарному рівні, спогад про нещодавнє зіткнення з руйнівною силою малярії), а увесь цей безпорадний натовп наївних і непідготовлених мандрівників вони змушені були перемістити з організованого на природі табору, де все кишіло збудниками хвороб і зашкарубло від бруду, до маленького госпіталю і обох готелів міста.
З вуха Енґельгардта стало крапати щось тепле, поступово перетворилося на гарячий струмочок, він повернув голову глянути, що там стікає йому на плече — його одяг був укритий жовтими плямами сірки, що витекла з вуха. Яка дивна, неконтрольована кількість, наче в дитинстві! Він устояв перед бажанням запхати пальця у вухо, а потім до рота і скуштувати на смак, замість цього розвернувся трохи боком, щоб Галь і Лютцоу не могли помітити плям, підняв склянку з фруктовим соком, вдав, наче заслухався розмовою, і його губи розминулися зі склянкою; він вправно плюснув соком собі на плече, так що сірку не тільки не можна було помітити, вона взагалі зникла під слідами напою такого ж кольору.
Одночасно Галь (на площі вже відлунали останні удари по спині вищезгаданого злодія), наводячи деякі деталі з теоретичних робіт французького філософа Шарля Фур’є, простягнув Енґельгардтові серветку; той театрально провів нею по плечу, а Лютцоу, котрий хоч і не читав Фур’є, але освоїв Прюдона (одна з його колишніх була бомбісткою з Дубліна), зауважив, що орден Сонця — це місце виключно суспільного оновлення, тому було б просто надзвичайно, якби губернатор не просто виявляв до нього терпіння, але й, так би мовити, здійснював підтримку морально та інтелектуально, адже, якщо йому буде дозволено сказати, вони завжди виходили з того, що найвища державна інстанція, яку тут представляє Галь, була і залишається своєрідним природним ворогом, так би мовити, індивідуалізованої утопії. Свобода якнайперше є свободою від власності, саме так вони живуть на Кабаконі, так сподіваються жити й далі. Енґельгардт, якому стало соромно не лише за раптовий маневр Лютцоу у сферу політичного, але й за те, що Лютцоу почав видавати себе за теоретика його, Енґельгардтового, конструкта, сказав, що Фур’є був загальновідомим антисемітом, а він сам — законно придбав Кабакон і жодним чином не схиляється до ідеї анархії, бо уявний фаланстер Фур’є (Енґельгардт був абсолютно упевнений, що Лютцоу не знає цього поняття) є виразником убогого філістерського, а ще й зумовленого маніакальним сексуальним потягом дрібнобуржуазного утопізму. Лютцоу поглянув на свого друга і миттю замовк, губернатор же, поклавши нотатку про цю дрібну сутичку за розподіл влади поміж братами-коковорами до шухлядки свого розуму, зааплодував і сказав, що для нього надзвичайною втіхою є можливість вести подібні розмови в такому забутому Богом місці, проте зараз, якщо панство дозволить, він би хотів повернутися до реальності, цього тижня почався новий спалах епідемії холери в Кавієнґу, а ще треба розібратися з конфліктами між племенами (є жертви) в затоці Астролябія, крім того, відомий американський письменник Джек Лондон повідомив про свій візит, після нього — німецькі художники Нольде і Пехштайн, і тому зараз варто всім разом поміркувати, якою ж має бути подальша доля молодих адептів, котрих спокусила й заманила до Рабаула слава ордену Сонця.
Вони втрьох вирушили до готелю «Князь Бісмарк» і, захопивши дорогою медика Вінда, постали перед очима розгніваного директора Гельвіґа, котрий уже не був так люб’язно налаштований до Енґельгардта, демонструючи юрмище новоприбулих, занурених в оздоровчий пообідній сон. Галь схрестив руки на широких грудях, наче й не збирався коментувати цю ситуацію. Д-р Вінд був цілковито вороже налаштований щодо коковоризму, він схилявся над виставленими в коридорі ліжками, на яких дрімали пацієнти, то тут, то там піднімав комусь повіки і пошепки розповідав, наскільки шкідливим для людського організму є харчування виключно одним продуктом. Так, наприклад, рани на ногах пана Енґельгардта вже налиті гноєм, їх
