Імперіум - Крістіан Крахт

Він протиснувся через щільний натовп одягнених у біле витріщак, змінився на обличчі, ось же ж, на Бога, була церква, тільки вона була обернена в інший бік, він обома руками вчепився в бороду, навпроти було поштове бюро, однак перед ним бракувало факторії Форсайт, яка ще кілька тижнів тому стояла на своєму місці, а нині, як він побачив, блукаючи Рабаулом, розмістилася біля готелю «Князь Бісмарк». Він підходив то до одного, то до іншого перехожого, просив пояснити, що ж сталося, та від нього тікали, адже занадто дивним здавався цей виразно декласований, у самій лише пов'язці на стегнах бородань. Директор Гельвіґ, розмовляючи з одним із офіцерів «Корморану» дорогою до резиденції губернатора, злякався, побачивши змарнілого, виснаженого власника кабаконської плантації, котрий, наче привид, розмахував руками посеред алеї. Гельвіґ залишив офіцера і спробував пояснити Енґельгардту, що місто перенесли — Ісус-Марія, хіба ж йому не повідомили, — але той тільки й міг, що витріщатися на відсутнє вухо власника готелю, начебто там, на місці хрящового атавізму, можна було прочитати, куди непомітно поділася його земля. Він не вичавив із себе жодного слова рідною німецькою, а тільки безперервно затинаючись, перестрибуючи з мови на мову, кинув загалом приязного до нього Гельвіґа і вирушив на пляж, щоб відшукати там каное, яке доправить його до власного острова, до зцілення.

Десь на четвертому чи п’ятому році, після довгих сподівань, на Кабакон прибуло розладжене піаніно. Звичайно, воно з’явилося не саме собою, а під турботливим наглядом чоловіка, котрий у трьох екзальтованих, єлейних листах, що надійшли один за одним, відрекомендувався: Макс Лютцоу, скрипаль і піаніст-віртуоз із Берліна, керівник Лютцоу-оркестру, названого на його честь, і білявий герой дамських мрій (останнє, напевне, не зазначалося в його листах). Лютцоу виглядав спустошеним, убитим; він утомився від цивілізації та привіз із собою цілу колекцію напівуявних хвороб, відкрито повідомляючи про них, аби тим самим приховати за іпохондрією хворобу німецької буденності. Залежно від погоди та дня він страждав то від астми, то від ревматизму, коклюшу, мігреней, меланхолії, лихоманки, анемії, запаморочень, шумів у вухах, атрофії кісток, болів у спині, глистів, підвищеної чутливості до світла та хронічного нежитю.

Звичайно, Лютцоу був, у чому його роками переконували фахівці в Берліні, здоровий як віл, проте через недостатність медичного підтвердження його неосяжних і лиш йому видимих хвороб пройшов цілу низку новомодних лікувальних процедур, передусім гіпнозу. Та коли й вельми витратні відвідування різноманітних спеціалістів-месмеристів у Шарлоттенбурзі продемонстрували нікчемні результати — ні полегшення страждань, ні особливого розуміння причин мінливих мук, він за порадою знайомого єврея-віолончеліста подався до Відня, щоб попросити д-ра Зіґмунда Фройда, який мав практику в дев'ятому районі, для дослідження провести йому, так би мовити, резекцію мозку.

Та після короткої бесіди відомий невролог випровадив його геть, бо істерія берлінського музиканта видалася йому занадто жалюгідною та нецікавою, і ввечері того ж дня, що прибув у Відень, артист уже сидів у потязі до Берліна; він подумки перекреслив прізвище д-ра Фройда і вирішив, що тепер йому конче необхідно стати вегетаріанцем, адже страждання тварин, що гинуть на бійні через їжу, stante pede відлунюють у морфології його власного тіла.

Лютцоу швиргонув із вікна куплений у буфеті бутерброд із шинкою, розмірені поштовхи потяга занурили його в неспокійну дрімоту, а потім, пересівши у Празі й зійшовши в передвечірньому Берліні, замовив собі у книгарні біля Зоологічного саду цілий ящик вільнодумних книжок, літератури на тему вегетаріанства. І серед них — Лютцоу одразу піймався на це, наче заблукала бджола, що примудрилася сісти у глей на корі дерева, — була книжечка з милозвучною назвою «Безтурботне майбутнє». Торговець книжками щось нашіптував йому про Нову Гвінею, скоро по тому Лютцоу вже опинився в берлінському представництві компанії «Північнонімецький Ллойд» і подбав, маючи відповідний настрій, про квиток до південних морів, супроводжуючи це виголошенням уривчастих і наелектризованих сподіваннями ескапад.

Енґельгардт саме зрізав нігті на ногах, що довгі місяці росли під променями сонця (для цього він користувався трохи великуватими ножицями для паперу, купленими в службовця пошти з Гербертових Висот за обурливі одну марку і вісімдесят п'ять пфенігів), нігті сягли кількох сантиметрів і стирчали з пальців, так що Енґельгардт уже багато разів перечіплявся через коріння рослин та великі мушлі; він сидів на дерев'яних сходах, які вели нагору, до веранди його будинку, і з веселим збудженням спостерігав за тим, у яких неприродних позах місцеві чоловіки, обливаючись потом, намагалися, не намочивши, перемістити піаніно з баркаса на два каное, щоб урешті-решт вивантажити його на березі бухти. Вони вправно робили своє діло, але інструмент був занадто важкий для каное, так що благенькі човники ледь не перекидалися. Серед чоловіків, жестикулюючи, стояв Макс Лютцоу, з оголеним торсом, почервонілим обличчям, диригуючи перебігом комічного вивантаження піаніно.

Поки Енґельгардт із ножицями взявся за середній палець лівої ноги (обрізані нігті він поїдав — власне, тепер це було його єдине джерело тваринного білку; ми б не звертали уваги на цю його легеньку форму автоантропофагії і навіть не згадували б про неї, якби вона не стала передчасним вираженням певної символічності), чоловіки нарешті волоком перетягли піаніно, ніжки якого тепер вгрузали у вологий пісок, угору по пляжу, залишивши на землі глибокі борозни, що нагадували Енґельгардту сліди велетенської черепахи, яка покидає свою схованку в морській глибині, щоб відкласти яйця.

Він відкинув цю думку, адже вона навіть у мить своєї появи видалася дивною та недоречною, поклав дорогезні ножиці на перила веранди, прикрашеної мушлями та виловленою з води деревиною, обмотав стегна пов’язкою, на яку щойно збирав обрізані нігті (від дивної, найімовірніше, породженої нудьгою примхи використовувати зібрані нігті як одне з джерел харчування він відмовився, з радісним скепсисом дивлячись на віртуоза), і, простягаючи праву руку, побіг на пляж вітати свого гостя з Німеччини, котрий, цілковито виснажений та втомлений, опустився на пісок. А тим часом за будинком прослизнула тінь і швидкою впевненою рукою вкрала ножиці, які зблискували металом на сонці, — вважатимемо, що це був Макелі.

Прибуття Лютцоу спричинило в Рабаулі деяке пожвавлення, особливо серед небагатьох німецьких дам, котрі від цього відомого