Імперіум - Крістіан Крахт
Макелі, чий поступ у вивченні німецької був неймовірним (Енґельгардт вечорами читав тепер Бюхнерового «Ленца», після того — «Зеленого Гайнріха» Келлера), пізніше повідомив їм, що вождь у своєму поселенні повелів, щоб йому змайстрували луб'яне піаніно в натуральний розмір, і посеред поселення, під зоряним небом та у супроводі дзижчання цілих зграй цикад, він почав дуже театрально копіювати рухи пальців Лютцоу по клавішах (розмальованих у чорне та біле вугіллям і вапном) і при цьому виспівувати, надзвичайно ревно, винятково мелодійно та абсолютно імпровізовано.
Цими ж днями Макелі розказав і про діру в лісових хащах, обнесену загостреними бамбуковими стовпами шахту завглибшки шість метрів, на дні якої гніздилися отруйні змії, кобри і тому подібне, гадюки, якийсь прадавній гад начебто також живе там у вологій темряві. Минуло багато поколінь, а ця діра все на тому ж місці, наближатися до неї для членів племені — табу. Тільки вождю та його правій руці, а також шаману, який володів глосалією, дозволялося ступити на край заглибини і зазирнути всередину. Час від часу, як розповідав Макелі, вони кидали туди шматки м'яса кабанів, зрідка — живого собаку.
Численні хвороби Лютцоу тим часом вивітрилися, наче їх віднесло тропічним бризом. Ні суглоби йому не боліли, ні підвищеного тиску очного дна не було — цей біль роками супроводжував його в Німеччині, й Лютцоу, примирившись, вважав його вже невід'ємною частиною власного «я». Нежить і напади астми в нього теж припинилися. Він ще не наважувався, як гостинний господар Енґельгардт, ходити всюди голим, але, як Макелі, вже вправно і швидко міг видиратися по стовбурах кокосових пальм, щоб зривати їхні плоди — потім розбивати їх на камені, за допомогою шматка шкаралупи відділяти м'якуш, це щоденне заняття стало для нього джерелом радості. Він закохався в кокосовий горіх, так що вже скоро після свого прибуття харчувався лише ним.
Енґельгардт відчув лише дещицю заздрості — ах, ні, він був неймовірно гордий за цього новоприбулого, разом вони писали листи в різноманітні вегетаріанські часописи в Німеччині, де висловлювали захоплення кокосовим горіхом: плід, яким насолоджуєшся вранці незадовго до сходу сонця, повідомляли вони, відрізняється від тих, що розбиваєш по обіді, як яблука від бананів. Так само горіхи, зібрані в лютому, відрізняються й не мають абсолютно нічого спільного з квітневим врожаєм — із тим самим успіхом можна порівнювати пшеничні висівки і щавель. Обох заносило в дедалі вищі та складніші хвалебні гімни обраному ними способу харчування, наприкінці листів вони давали поради щодо синестетичного вживання молока і м'якуша кокосів: деякі горіхи нагадують піднесено-печальне звучання симфоній Малера, інші — увесь сукупний спектр синіх відтінків, ще інші при ковтанні відчувалися вугластими, у формі сердечок чи взагалі октагональними.
Відповідні видання на батьківщині надзвичайно охоче публікували ці листи. Оповіді Лютцоу про те, що під пальмами начебто створено нудистську комуністичну утопію, але її позірний лібертинаж цілковито підпорядкований моралі та пристойності, породженим цілющим тропічним сонцем та завжди незрівнянним смаком кокосового горіха — потрібно лише якомога швидше приїхати сюди, і перебування в Енґельгардтовому ордені Сонця зцілить від будь-яких хвороб цивілізації, — ці оповіді справили магічний вплив на певні кола. Газета «Берлінер Ілюстрірте» навіть опублікувала карикатуру під заголовком «Апостол кокосового горіха», що демонструвала вельми мускулястого Енґельгардта, на котрому з одягу була лише пальмова гілка, в одній руці скіпетр, а держава у формі кокосу — в другій, коло ніг — чорний у європейському одязі, схилений у молінні. Листи відомого музиканта, які з’явилися в журналах «Природний цілитель» і «Вегетаріанська варта», передруковувалися з коментарями, мовляв, знаний берлінський музикант Макс Лютцоу з’їхав з глузду, вирушив за психопатом у південні моря, і ось вам, будь ласка, письмовий доказ.
Після такої безкоштовної реклами певна кількість шукачів здоров’я рушила до Німецької Нової Гвінеї, на пароплави бронювали квитки, у книги Енґельгардта «Безтурботне майбутнє» було ще два, три перевидання, різних торговців колоніальними товарами на батьківщині просили включити в асортимент товарів кокосові горіхи. Якийсь час на вулицях Берліна співали пісеньку — принадлива мелодія й жартівливий текст, — діти і підлітки на шкільних подвір’ях доти повторювали шлягер про кокоси, канібалів і голих німців, аж поки в трамваях, опері й у приймальних залах міністерств стало неможливо сховатися від цього нав’язливого тексту. Та цей привид розчинився в повітрі так само миттєво, як і з’явився, занадто швидко оберталася стрімка карусель моди, і cocos nucifera цілковито розчинився в нестримному споживанні кокаїну; наступного сезону останнім словом у моді стала повітряна кукурудза під назвою попкорн. Але тоді якась частина публіки уже була посеред Тихого океану на шляху до протекторату і, виплюнута з поштового пароплава в Рабаулі, опинилася там почасти без засобів до існування.
Директор готелю Гельвіґ відсилав тих, хто сподівався на дешевше розміщення, до готелю «Німецьке подвір’я», директор якого — вже о восьмій ранку вельми алкоголізований ельзасець — і собі відправляв їх назад до Гельвіґа, тримаючи в руці заряджений револьвер. Так дивний напівголий натовп став табором на галявинах містечка і на березі бухти Бланше, не зрозумівши, що Рабаул — це не Кабакон. Вони спали під натягнутою між пальмами парусиною, загорнувшись лише в ганчір’я, беззахисні перед навалою москітів, спраглих до солодкої європейської крові. Серед них почала ширитися лихоманка, за місяць у маленькій місцевій клініці скінчилися запаси хініну, а за два місяці помер перший із прибулих, так і не побачивши на власні очі Кабакон. Його поховали поруч із Гайнріхом Аукенсом, просту неприкрашену могилу якого ніхто навіть не потурбувався вбрати свіжими квітами. З кожним новим пароплавом прибували то один, то двоє людей, які не мали ні про що найменшого уявлення, долучалися до тих, хто вже був тут, і незабаром дві дюжини молодих німців жили безхатьками у страшних злиднях на краю міста.
Губернатор Галь, тим часом повністю вилікувавшись від чорноводної лихоманки, повернувся до нової столиці,
