Волинь - Улас Олексійович Самчук
Володькові ця сцена здавалася дивною. Так, ніби хтось її підготовив. Але Йонів сміх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним. Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.
— От… Бачиш, — впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько повернув до неї голову. У хаті вже настільки стемніло, що на віддалі видно її тільки загально. — Він такий завжди, — казала вона. — Я сама його боюсь. Я його боюсь. Meні здається, що він мене один раз задушить… Думаєш, він, любить мене? І … Ні. Мені це боляче… На другий день по весіллі я відчула це.
— А було весілля? — запитав Володько.
— Не в церкві… Він не захотів. Ми тільки записалися в волості.
— І ти згодилась?
На цей запит не було відповіді. Хвилинка тиші. За стіною в козака вибухнув регіт. Потім регіт втих, щось ніби впало, вдарилось об землю. Потім почувся крик, і перед вікнами побігло кілька людей.
— Б'ються! — викрикнула Ганка, Вона підбігла до вікна, потім вибігла надвір. Володько не хотів показуватись між люди. Він дивився через вікно. Було видно натовп людей, рух, чути невиразні вигуки. Всі тиснулися до порога крамниці й далі їх вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели під руки Йона. Вій сильно шарпався, але кілька дядьків міцно його тримали. Навколо них великий натовп людей, а між ними видно Ганку. Володько залишив своє місце, задніми дверима вийшов на подвір'я, обійшов хату й зупинився збоку на дорозі. У дверях козакової крамниці все ще товпляться люди, але що там сталося, не можна бачити. Отам стоїть Вірка. Володько покликав її.
— Йон побив козака, — сказала вона. — Зайшов до крамниці… Там були люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не соромитесь в'язатись?.. Козак, а гне шию… Тут він сказав погане слово. Люди засміялися. Козак йому сказав; «Йоне! Вийди з моєї крамниці». «Як?» — крикнув Йон. Тріснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок, розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по голові. Той впав… Йона схопили й повели.
Смеркало. Володько покинув Вірку й пішов дорогою. Біля поліції знов натовп. Володько на хвилинку зупинився й довідався, що Йона заарештували. Люди самі придержали його й віддали комендантові. Потім Володько пішов до Рони.
Йшов півгодини. Там повно своїх людей. Кіндрат, Сергій, Антін, навіть Демид. Всі веселі, червоні, на столі пляшки, світиться велика лампа, топиться в грубці. Проти Володька появився Рона з пляшкою та шклянкою в руках.
— Швидко!.. В стелю!.. — наказував Рона. Володько випив.
— В стелю!..
— Ні, — протестував Володько.
— Тепер за ваше здоров'я.
— В стелю! — крикнув Рона. — Кіндрате. Скільки ми випили?
— Нєзвєстно, — хрипло відповів Кіндрат. Володько ще раз випив у стелю, зробив рішучі кроки до столу й твердо поставив шклянку. Він швидко п'янів.
— Сідай! Де був? — казав Кіндрат, — Справимо перемогу й твій вихід. Хай згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дійсно ідіоти… Але мусить і так бути…
— Брось дурака валять! — крикнув Рона. — Ідіоти — хто не вміє жити. А ми живем!
— Правильно! — крикнули всі хором.
— «Бистри как волни всє дні нашей жізні! Что час, то короче к магілє наш путь. Налєй, налє-є-єй, та-а-ава-аріщ, заздравну-у-ую чару!» — затягнув фальшиво Рона. Йому підтягнули Антін, Кіндрат. Володько мовчав. Йому хотілося закусити поганий смак горілки, але не було чим. Відчував, що всі його нерви опадають, що голова туманіє. Вже давно не пив горілки. Голова не хотіла триматись на в'язах і все хилилась. Кіндрат міцно вдарив рукою по плечах.
— Що? — крикнув він. — Втомивсь? Володькові ще одну! «Гей, хто п'є, тому наливайте! Хто не п'є, тому не давайте!» Закури! Ось «табак, пєрвий сорт місаксудій»… Не куриш? Чорт з тобою!
— Йди геть, Кіндрате! — грубо сказав Володько. Його нападає злість. Якого чорта він сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого? Проповідувати? Йому стає шкода Йона. Зараз він думає про нього, а головне, чує Йонів сміх. Гордий, в'їдливий сміх. — Ти, Кіндрате, як барило! Ллєш, ллєш у себе, й нема кінця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака!
— Побив козака? — здивувався Рона.
— Побив козака? — відгукнулись решта.
— Хлопці! — заговорив Кіндрат. — Вип'єм за ко… тьху, чорт!.. За Йона! За хороброго Йона!
Рона вже був підняв шклянку, але одразу роздумав. Він ще був здібний думати.
— «Дядьо» (так зве він Кіндрата), забігаєш наперед. Наш Йон скінчить на шибениці. Так, так… Це безперечно. А цікавий і винятковий тип. У своїй останній п'єсі…
У цей час увійшов новий гість. Всі знов встали. Був це Олег…
— У-У, Олег!.. — продовжував мову Рона. — Якими вітрами? — пригадав, що в Олега померла сестра, намагався стримати настрій. — Пробачте… Дуже й дуже пробачте. І матушку Лідію Константиновну перепросіть за мене.
Сьогодні я не міг… Якраз веселе перебило смутне… Але я заїду завтра зложити мої співчуття…
— Але ти все-таки вип'єш? Вип'єш? — приставав Кіндрат. Не чекав на відповідь і наливав… Олег, між іншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку, не дивився на неї, а говорив… Потім, ніби пригадав, що в нього чарка, кинув на неї побіжний погляд, проговорив «за здоров'я всіх» і вихилив. Кіндрат налив ще…
— Я, — казав він, — розумію. У мене також вмирали сестри. Пий, пий, брате! І предки наші колись лили за померлих, а ми також… Як це ти кажеш, Володьку?.. Тра… тра…
— Традиція, — підказав йому Олег.
— Трамтадиція! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч і не наше… А що всі пили, то це так… Пили, небіжчики. Завжди й скрізь… Родились — пили, женились — пили, вмирали — пили… Купували щось — також пили, а продавали… Пили-и-и! Ух, і пили! А ми, брате, також… Не відстаємо й ми… О-о, нє-є! Бо от я так думаю: наша людина… ну, як вам сказати… Мала, безсловесна, нудна… Сидить, чухається, як Сергіїв батько, й думає, думає, як наш Тараско… Все думає та зо всіх боків думає… А вип'є чарку й одразу: рух, мова, спів… Гори верне… Подивись на одного, коли під чаркою! Не мужик, а людина. Щось їм, нам, вам — всім бракує… Мабуть, ми надто тверезі… Ні, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер мовчиш і також думаєш, і горілки не п'єш, і дівчат не так любиш, і не куриш… Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не є ми до чорта тверезі і, коли щось до чогось, мусимо трошки п'яніти, щоб показати
