Волинь - Улас Олексійович Самчук
І Володько дійсно роздобув шматок паперу зі звичайного шкільного зшитка і присів до столу. За тим шматком прийшов другий, опісля третій. Писав про минулий день. В його уяві, ніби на екрані кіна, мигали гарячі червоні обличчя, блискучі очі, звучали голоси. Він зовсім забув, що це ніч і що треба також віддати їй данину. Отямився, коли у вікна ліз сірий світанок і за вікнами виводив свою ранішню оперу півень… А коли прокинулась мати, вона злякалась:
— Дитино! То ти ще не спав?
— Я зараз, я зараз, мамо! — відповів він, дуже швидко роздягнувся, приліг тут же на лаві біля столу на готову постіль, прикрився грубим рядном і заснув. Юшка на плиті так і зісталась стояти прохолола…
Володькові приснився сон: він стояв на подвір'ю Левинських і бачив, як з того подвір'я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось від'їхав тяжким возом… У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:
— Ну, що ж… Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далі:
— Бідна матушка. Вона стільки витерпіла. А далі запитала мати:
— А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип, і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.
— Попівська Ольга померла, — шепнула вона.
— Ще не знати, коли буде похорон, — тим часом відповідав Архип. — Панич Гліб поїхали до Крем'янця замовляти труну.
Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака… І її вже нема… І ніколи не буде… Отець Клавдій все-таки пережив її… Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв'язували його, ще живого, з тією дівчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена… Тривалішою, ніж людське тіло, мовою…
По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив із саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані… На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.
Володько висловив братам співчуття і всі разом пішли до хати. У кухні поралася заклопотана матушка. У неї бліде, опале, мішкувате обличчя… Володькового співчуття і привітання вона майже не помітила.
— Глібчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? — питала і на швидко.
— Вони приїдуть… Ніна і він. Мабуть, і Женя… Я замовив… Завтра буде готова… — Це малась на увазі домовив Галя, Роман, Саша. Короткі привітання. Дитяча кімната прибрана, одно вікно відчинене, посередині катафалк і на нім витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кілька свічок і хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсім маленьке і зовсім воскове. Чорне, гладенько причесане волосся облямовує вузьке, делікатне чоло. Білий, штучний віночок оздоблює голову.
Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман… Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полум'я свічок освічує його втілення.
Потім всі зібралися в їдальні. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, які мають бути вінки.
— Ну, а як вам? — спитала після Володька Галя. Вона має на увазі тюрму.
— Нічого, — відповів Володько.
— Виглядаєте добре. Не боялися бандитів? А як є в тюрмі? Мені цікаво… А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день… їй було зовсім добре… Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз були: Женя, башковецька учителька. Гліб мав час. Ми запрягли коні й поїхали. Боже, як вона раділа. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така і мила, така наївна… Сміялася, хотіла кілька разів злізти з воза й бігти. Ми їй заборонили. Об'їхали до Жолобок, потім ліс, потім назад дібровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора… Вночі… Десь так біля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потім оповів трохи про свої переживання.
— Ну що ж… Нічого особливого… Я колись уявляв тюрму страшнішою. Збита купа людей, сморід, крик, брязкіт ключів, вічне тупотіння на коридорі… Але видержати можна. Призвичаюєшся…
Гліб на хвильку також присів до Володька.
— Ви зовсім не з тюрми вийшли… Повний, рожевий, — сказав він жартом.
— Ну, а як ваші справи? — запитав Володько.
— Ет… Ліпше мовчати. — Нахилився до Володькового вуха й прошептав кілька слів… — На другу осінь мене пересадять, — добавив уголос. — Пан інспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: «Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца». А коли були в моїй кімнаті, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається.
— А куди, не сказав? — запитав Володько.
— Ні. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят… Мені все одно. Але мама. Вона буде сама… Школа вже пропала… Я вже вчу тільки два рази «русінськєго»… Це на тиждень. Навесні має ніби бути плебісцит. То нічого не поможе… То все так собі. Забавки.
Перейшли на вчорашні загальні збори, але Гліб не має багато часу. Треба йти. Прийшов Оле:
— Що тепер робиш? — спитав він Володька. — Може б, ти розповів про своє… Як там велося?
Олег також питає за тюрму. Володькові вже набридло відповідати. Він жартівливо сказав:
— Тюрма чудова річ! Це є теперішня школа. Ціле наше покоління відвідає цю установу. А ти в семінарії?
— Як бачиш.
— Не зайдеш сьогодні вечором до Рони?
— Пішов би,
