Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Багато. Андрій Андрійович святкує перемогу. Вчора ж був бій.
— І ти підеш?
— Мабуть, Я тепер мушу скрізь бути. Тюрма збільшує бажання жити. Ніде не здавалось життя таким привабливим, як там. І тепер дійсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємності… Маю ще суд… Але все-таки настрій добрий.
— Суд?
— Так. Батько мав необережність дати мені перед відходом шість золотих п'ятирублівок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду… За моє жито мене й набито. Але пусте… Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке думати. А знаєш, що мені влізло в голову?
— Ну?
— Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кінець. Більше дозволу не дістанемо…
— А думаєш, піде?
— Чому б ні. Тільки шкода, що хлопці розбилися на дві половини. Але все одно. На весну беруся за це діло. Я вже. над цим думав. Нема кому тренувати… Я ж нічого не тямлюся в тій, справі…
— А Михайло Рона? Він грає добре. Тільки чи захоче він іти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Він ентузіяст…
Потім Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й відходили різні люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара увійшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пішла в дитячу кімнату. Олег провів трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечоріло. Небо затягнуте сірою хмарою, й починає падати рідкий, тихий, лапатий сніг. На вулиці проти козака стояв гурт людей. Чоловіки й жінки. Між ними Володько пізнав Ганку. У чорному, довгому пальті, зав'язана гнідою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, міцна, з ясними синіми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав «добрий вечір» і звернув у напрямку до Сергія.
Не застав його дома. Був тільки його батько Макар і сестра Мотря. Макар, видно, спав, тепер звівся з розбитого ліжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана.
— Не знаю, де він, — понуро буркнув на Володькове запитання. А після додав: — Ну що ж?.. Ти з панами?
— З якими панами?
— Хіба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но… Тобі то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собі під ноги й розтирав чоботом.
— Сергій пішов до Рони, — сказала Мотря. — Прибігала два рази Григоркова Вірка, щось йому шептала. А потім він пішов. Взяв книжку й пішов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Біля школи зустрів ту саму Вірку.
— А я вас шукаю, — сказала вона. — Була в Сергія і то. два рази.
Вона дивиться на Володька весело, її гарні карі очі сміються.
— Може, ви зайдете до нас? І тата нема, і мами нема, а Терешко десь повіявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо задніми дверима. Перед козаковою «лавкою» багато людей.
— Хто ж то хоче бачити?
— Все будете знати постарієтесь. Побачите.
Володько зайшов з Віркою до хати. Дійсно, не було нікого.
За стіною в крамниці козака чути гамір. Перед вікнами на вулиці гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи відділяється й відходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряжені парою гарних коней з балабонами. Хата розділена на дві кімнаті. Вікна від дороги завішені серпанковими завісками.
— Зайдіть до кімнати, — сказала Вірка. Володько зайшов. Біля столу сиділа Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим він бачив. Володько не виявив ні здивування, ні радості. Звичайно привітався. Вона була також поважна й байдужа.
— Я хотіла тебе бачити, — сказала вона, — Ще вчора почула, що ти вернувся… (Коротка перерва. Вірка в цей час вийшла). Ти здивований?
— Ні, Ганко.
— Я вже два тижні Йонова.
— Знаю.
— Так сталося. Я… — Вона опустила очі вниз. Довгі вії прикрили їх. — Я не знала, як все буде… — Мова її затиналася. Слова виходили нерівне. Володько присів на лаві, заложив руки в кишені й витягнув ноги. Дивився в ЇЇ обличчя.
— Все добре, Ганко… Так, — сказав Володько. — Ти добре зробила. Я не маю нічого сказати. Те, що між нами було? Ну, Боже мій… Так буває не раз і не тільки з нами. Життя обертається й все обертає з собою…
Ганка мовчала. Володько встав.
— Я мушу йти, — сказав він.
Ганка підняла на нього очі. її погляд можна було читати… Такий він був виразний і ясний. Він казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слів не було, і Володько намірився вийти. Навіть не подаючи руки. Вже на порозі почув:
— Володьку!
Він повернувся й зупинився біля одвірка. Допитливо дивився на неї.
— Я хотіла тобі сказати… Вчора Йон був дуже сердитий… Дуже сердитий. Ти його оберігайся.
В той час у сінях хтось застукав. Чути рішучі, енергійні кроки. Ганка швидко привстає. Вона когось пізнала. Так. Швидко відчинились двері, і увійшов Йон. Володько не встиг відступити в другу кімнату. До того він і не мав наміру це робити. У хаті робилось темно. Першу хвилину Йон не міг роздивитись, хто є. Він ще раз обтупав сніг на чоботях і швидко проговорив:
— Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далі й побачив Володька. Це Йона здивувало.
— Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жінку? — сказав він енергійно. — Це добре. Старе приятельство… А де дядько? — звернувся знов до Ганки.
Ганка була схвильована, але відповіла спокійно:
— Дядько з тіткою на хрестинах.
Володько насторожився. В його вухах звучали ще останні Ганчині слова. І ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Ні. Він не сердитий, але прудкий і енергійний. Він зробив кілька кроків до Володька, круто повернув, швидко присів, але по часі встав знов. Володько слідкує за ним очима. Ось він підходить щільно до Володька, руки має в кишенях, очі мружить, уста кривить у в'їдливу усмішку.
— Ти мав би бути сьогодні в Рони, — процідив він крізь зуби. — Один з ідіотів буде справляти «перемогу»… Ха-ха-ха! — зайшовся він зненацька реготом.
— Ти мене вважаєш за великого дурня, — спокійно відповів Володько.
— За середнього… Йди, йди, голубе… Будь свідком, як стікатиме гіркою чаркою Ронова земля в Кіндратове черево. Ідіоти думають, що це «перемога»… Рятують себе шахами, кооперацією… Все одно… Що вже гниє — згниє.
Володько дивився йому на прю. Коли той скінчив, він йому відповів:
— Ех, Йоне, Йоне!
На це Йон:
— Ха-ха-ха! — засміявся так само в'їдливо, обернувся й вийшов. Двері за ним брязнули. Ганка зісталась на тому самому місці, що й була. Вона уважно слідкувала за обома. Її зір перескакував
