Теплі історії до кави - Надійка Гербіш
У нього красиві руки. Те саме він каже про мої. Каже, що вони багато розповідають. А ще каже, що я виглядаю сумною.
Люди навколо зглядаються на нас. Спершу помічають його. Художника важко не помітити. У нього хвилясте темне волосся і борода. Гарні, добрі очі й вдумливий погляд. Він замовив чай — офіціант приніс йому чорний турецький у елегантній склянці-тюльпані. Побачивши на папері мій ще незавершений портрет, офіціант просить Жульєна намалювати і його «фотографію». Жульєн стримано всміхається. Каже мені, що не любить, коли хтось його просить намалювати портрет. Він сам звик обирати людей, яких згодом запрошує до своїх малюнків. Здається, мені дуже пощастило.
Надивившись на хлопця, люди озираються й зупиняють погляд на мені. Я сиджу навпроти й п’ю свою каву, розглядаю оточуючих, зрідка знімкую та стиха спостерігаю за Жульєном. Його олівець притупився, тож він підточує його над попільничкою. Я подумки всміхаюся й вирішую, що це найправильніше її використання.
Він бере до рук іншого олівця, затиснувши між зубів щойно відточений. На його малюнку я виглядаю старшою, ніж насправді, — принаймні, мені так здається. Але він мені все одно подобається. Здається, що Жульєн змалював мене з мого погляду. Мені навіть трохи лячно — йому вдалося зазирнути глибше, ніж я сподівалася. У своїх очах на папері я бачу смуток за домом і за тим, що подорожі так швидко закінчуються. Я, взагалі-то, завжди сумую: як не за домом, то за дорогою. І все це, разом із чимсь іще нерозшифрованим, є у тому моєму погляді.
Я кажу собі, що він сам не помітив того, що намалював. Ця думка мене заспокоює.
Дервіш починає танцювати. Туристи навколо захоплено фотографують, похапцем гортаючи довідники й обираючи, чого б такого екзотичного замовити. На декількох столиках з’являються посудини з вогнем. Ця метушня дуже контрастує з тихою музикою, що лунає, й аскетичним обличчям дервіша, який крутиться довкола й довкола, немов дзиґа.
Поруч вечеряє молода мусульманська родина. Батько курить наргіле, два жвавих хлопчики смачно наминають їжу, а мама в білому хіджабі турботливо підкладає їм у тарілку ще — можливо, вділяючи з власної порції, мені звідсіля не видно. Офіціанти обережно заглядають Жульєну через плече й усміхаються, похитуючи головою, а тоді з якоюсь особливою повагою зиркають на мене. Мені стає смішно, і вже втретє за вечір виникає бажання попросити в Жульєна автограф.
У нас на столику лише його чай і моя кава, але ми можемо тут сидіти хоч до ранку — Жульєнові руки раптом стали предметом захоплення та місцевою атракцією.
За хвилю офіціанти підводять до нас усміхненого довгокосого чоловіка — дервіш зі сцени перетворився на богемного європейця і тепер із захопленням розглядає Жульєнове творіння. Француз за сусіднім столиком зацікавився також і попрохав художника показати йому малюнок. Вони розговорилися, про Сирію, революцію, політику в Африці та арабському світі та ще про щось, але я не знаю французької і не можу розібрати слів такої геть чоловічої розмови. Тож озираюся довкола, щоби спіймати ще кілька кадрів і згодом показати Джошеві — за ще одну гітарну мелодію, звісно.
Літня жінка місить тісто на хліб. Коло неї стоїть зовсім юна дівчина, також закутана в особливий кухарський хіджаб, спокійна й заслухана у щось своє. Тут, у Стамбулі, багатий вибір звуків — і кожен може вчути свою мелодію.
Угорі світяться мінарети Блакитної мечеті, поруч яскравіють світла в крамничці тканих килимів під назвою «Гарем», під столом ходять ліниві кішки. Француз, галантно попрощавшись, пішов, і за сусіднім столиком примостився інший турист. Помітивши, як я з усміхом розглядаю кішок, що жадібно дивилися на нього, він кинув великий кусень картоплі на долівку. Муркотики затишно ласують, мружачи очі. Я аж тепер зауважую, які низенькі тут столики й стільчики — немов у дитячому садочку.
Турист за столиком навпроти починає гучно сміятися — ми не можемо стриматися і починаємо сміятися разом із ним.
Мені раптом хочеться фісташкового морозива, а Жульєн просить якусь уже четверту склянку чаю і каже «дякую», наголошуючи останній склад. Мені цікаво, чи сумує він тут за своєю французькою. Я сумую за своєю мовою, і мені дуже хочеться прочитати йому щось нею. Я розповідаю йому про Тараса Шевченка. Як він малював «графіті» на сусідських хатах і плотах; як був кріпаком; як його викупили художники, помітивши неймовірний талант юнака; як він був революціонером, через що знову став підневільним; як він пояснив те, що перестав малювати, давши товаришу прочитати свої вірші… Жульєн усміхається, його очі горять. Він каже, що тепер прочитає все, що знайде про цього «хлопця». Я забуваю розповісти йому, як уплинула на творчість цього великого українця революційна «Марсельєза», а потім ми починаємо говорити про щось інше, і я думаю, що Жульєн і сам до цього дочитається, якщо насправді захоче.
Він узагалі любить революціонерів. А ще каже, що не вірить у талант, але вірить у любов: коли ти щось любиш, то не можеш цього не робити; а постійна практика приносить зрештою ті результати, які люди зазвичай приписують згодом талантам.
Починають співати муедзини. Жульєн запитує мене про музику, я відповідаю, що граю щонеділі в церкві. Потім розповідаю, що для мене означає справжня віра в Живого Бога. І чого я не вірю в релігію й номінальну приналежність до неї.
Ми йдемо сутінковим містом, де так багато котів, музики, морських пахощів, так багато історій. Нагорі світять місяць і зірки, трохи нижче — тепло-жовті ліхтарі. Я думаю про Джошеву гітару. Про своїх рідних, про те, як добре, що у світі стільки доріг. І що зорі всюди однакові. І як чудово, що є місця, де так смачно варять каву.
ТИ ЗНАЄШ, ДЕ НОЧУЮТЬ МРІЇ?
Я стояла на березі прохолодного осіннього моря й усміхалася. Коло мене на дерев’яній лавці стояв термокухлик із недопитим зеленим чаєм. Я дивилася на море й геть забула, що змерзла й хотіла пити.
— Ти любиш, як шумить море? — маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями та холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимсь нетутешнім поглядом.
— Люблю, — відповіла я й усміхнулася.
Усміхнулася тому, що — ні, звичайно, я йому про це не сказала — дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають і
