Теплі історії до кави - Надійка Гербіш
Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно — кохати по-справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати. Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам’ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення. Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.
Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб — то в’язниця для її мрій. Але потім вона знову вглядалася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.
…Вона поправила плед на плечах і зручніше вмостилася. Він обернувся, глянув на неї, мовчки вимкнув комп’ютер і підняв її на руки. Ніжно поцілував у чоло, вклав у ліжко і ліг поруч. Їй стало соромно за свої думки про те, що його справжня дружина — його робота. Вона пообіцяла собі навчитися більше довіряти тому, кого любила до безтями. А він укрив її ковдрою, притулив до себе й мовчки — але так голосно й однозначно — показав, що теж безкінечно радий, що в той дощовий день зайшов у її кафе й залишився жити у її серці.
РИТУАЛ
«Ти пам’ятаєш, як усе почалося?» — спитала вона сьогодні вранці, щойно прокинувшись.
У неї завжди дивні запитання спросоння. Щось собі наснить уночі, а потім домучує… Якось запитала, за що він її кохає. Потім — що він бачить у її очах. Ще колись — як має пахнути любов. А якогось разу взагалі перевершила себе, запитавши, що він скаже, коли вперше усвідомить, що вони разом постаріли.
Тому він намагався прокидатися раніше за неї й готувати каву в ліжко — усе, як учать підручники з етикету для закоханих. І зовсім не тому, що він був невиправним романтиком, — радше навпаки. Коли вона мліє від ніжності й п’є гарячу каву зі спеціями, то мовчить. Інколи, щоправда, нахвалює його, часом просто мурчить, як удоволена кицька, але принаймні не ставить своїх безглуздих запитань. Як пахне любов? Ну ви лишень подумайте. І звідки те все береться в її голові?
Це було єдине питання, яке він пробував ставити у відповідь на її, безглузді. Але вона ображалася, супила губки, поверталася спиною до нього, накривалася ковдрою з головою і взагалі поводилася так, наче вся та безглуздість із запитань переходила в учинки. Тому він відмовився від усіляких спроб зрозуміти жінку. Краще вже варити їй каву щоранку.
«Ти пам’ятаєш, як усе почалося?» — запитала вона. Заскочила його зненацька! Прокинулася раніше! Але ж сьогодні субота… Невже йому ніколи-ніколи-ніколи не вдасться поспати трохи довше? Перше, що він скаже, коли зрозуміє, що вони разом постаріли, буде: «Звари мені кави, кохана. Сьогодні субота, і мої старечі суглоби геть не хочуть вилазити з-під ковдри. Ти все-таки молодша», — він це вже знав. Може, ще трохи, і він навчиться відповідати на всі її вранішні запитання, і вона сама буде чимдуж бігти на кухню, щоби зварити…
— То ти пам’ятаєш?
— Що?
— Як усе почалося?
— Що?
— Коли ти закохався?
— У кого? (Сьогодні субота, субота, субота!)
— Ну, по-справжньому.
— Тобто?
— Ну не тобто. Ти знаєш.
— Що? (Ще трішки, і вона сама втече на кухню, і зробить каву без спецій, натомість із вершками — їй так гарно вдається збивати пінку!)
— Припини! І скажи, чи пам’ятаєш, — вона вже зібралася насупити губки і повернутися спиною.
…Ця жінка вже стільки років виводить його із себе. Вона любить млосні романтичні комедії, з її боку ліжка досі спить м’який ведмедик, у неї вісім відтінків губної помади, вона не вміє зашивати дірки й різати хліб рівно. Вона плаче, коли читає книжки. Вона слухає блюз і теж під нього плаче. Вона плаче просто так, коли їй заманеться. Вона пам’ятає всіх героїв із романів якихось там сестер Бронте, проте забуває купити хліба й посолити вермішель. І коли вона прокидається раніше за нього, то ставить свої нестерпні запитання.
Ні, він не пам’ятає, «як усе почалося». Він не пам’ятає, коли до безпам’ятства закохався, не пам’ятає, чому вирішив запросити її на каву під час обідньої перерви, не пам’ятає, коли белькнув оте «ти вийдеш за мене?». І навіть не пам’ятає, навіщо.
Єдине, що він знає, — це те, що нізащо би нічого не змінив, навіть якби добрий чарівник сотню разів давав йому можливість повернутися в минуле, закохатися в іншу (практичну й урівноважену) жінку, яка би сама варила каву вранці й готувала смачні та досолені супи замість вермішелі.
Але він кохав це навіжене дівчисько, хотів бачити її щасливою й досі ні про що не шкодував. Якби вона ще тільки мовчала вранці… Але тоді все було би, напевне, по-іншому, і він нічого б не знав про спеції до кави.
Він не вмів говорити гарних слів, не хотів їх говорити. Якщо чесно — не бачив потреби. Він любив її — і вона це знала. Бачила. Відчувала. Смакувала його коханням щоранку. Інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне — не ставила своїх безглуздих питань.
— Сьогодні субота, люба. Я зроблю тобі з вершками.
СВІТАНКОВА ФЕЯ
Її звали Лана, і вона любила світанки.
Вона любила їх за гарне небо, свіже, прохолодне повітря — її чоловік ніколи не зачиняв на ніч вікно, хоч яка би була пора року, — за сонні обійми, перші слова і (найголовніше) за радісний передсмак нового дня. Чоловік називав Лану Світанковою Дівчинкою, а вона його — Ра, бо його усмішка завжди пробуджувала в ній Радість.
Якщо серйозно, приводи для радості в Лани не обмежувалися світанками й чоловіковим усміхом: вона вміла радіти всьому і робила
