Panicoffski - Ріо Кундер

Мої руки знову зазнають гарячих цілунків, і я теж зацілував її долоні.

— Освальдо, тобі колись бувало соромно за те, як ти повівся з близькими тобі людьми?

— Ти маєш на увазі з дівчатами?

— І це теж, але не лише це. Близькі друзі теж, або навіть з людьми, які тебе люблять, але ти їх ні?

— Різне бувало, але переважно ні. З жінками мені загалом нема за що себе звинувачувати, бо я добре до них ставлюся, поважаю. Навіть якщо не люблю, намагаюся все зробити делікатно, аби їм не було боляче. Виняток — це лише моя найперша любов в Україні, але мене та історія багато чого навчила. В иншому були ситуації в дитинстві з моїми найближчими, за які соромно. Я тоді ще й до школи не ходив, але досі пам'ятаю ті епізоди дуже детально, стоять у мене перед очима. Дивна особливість пам'яті. Докори сумління запускають у голові просто кінокадри якісь!

— А в мене випадки, за які соромно, траплялися вже в дорослому віці. Я дуже хочу почути твої історії теж, але спершу розповім, що сталося зі мною якось у Сантосі.

Я тоді мала такий підробіток: фотографувала на весіллях. На одному з них зі мною заприязнилася старша жінка. Не знаю точно, але думаю, їй було років із тридцять п'ять. Вона була дуже приємна співрозмовниця. Говорила лагідно, відразу відчувалося, що добра людина, вміє співчувати, співпереживати. Сказала мені, що має сина, але він залишився вдома. Син був приблизно мого віку. Проте його життя було трагічним. Він народився інвалідом, дуже кволим фізично. Пересуватися він міг лише у візку. Проте жінка сказала, що її син дуже розумний. До трагедії фізичної недуги, однак, долучалася ще й самотність: опріч матери й батька, з ним ніхто не спілкувався. Ровесники на вулиці й у школі його або іґнорували, або й навіть збиткувалися. Ти ж знаєш, Освальдо, які жорстокі діти можуть бути? Мені було її так шкода! Я взяла й сказала, а може, ви б мене з ним познайомили? Ми могли б стати приятелями. Вона аж засяяла. Каже, що й сама про це думала, але навіть не знала, як це запропонувати. Ну от, домовилися, що у неділю я прийду до них на обід.

Прийшла. Хлопець викликав у мене такий жаль, що аж гірко стало, якийсь час важко було говорити. Він теж мене якось аж злякався, зашарівся й проковтнув язика. Зате батько був із самого початку веселий і говіркий. Поступово, проте, ми всі звикли одні до одних. Хлопчик просто не зводив з мене очей, я сподобалася йому, його батькові, ми жартували, й наприкінці і мій новий приятель теж усміхнувся. Ми вийшли з жінкою, яка хотіла провести мене до таксі, й вона запропонувала приходити до них щодня. Для мене щодня було складно, але вона якось ніяково запропонувала в них працювати за гроші. Я мала б гуляти з хлопцем, возити його скрізь у візку й спілкуватися, иноді допомагати вдома, щось варити, прибирати. Але загалом останнє не було обов'язкове. Головне було спілкування з моїм новим другом. Я сказала, що мені незручно брати гроші за дружбу. Але жінка наполягала. Гроші для них не були проблемою. Вони мали розкішне помешкання просто над океаном на проспекті президента Вілсона — це найдорожчі будинки Сантоса, яких навіть в Англії ще пошукати треба. Чоловік мав високу посаду в міській гієрархії. «Гроші — не проблема, Фабі, прошу, нам буде добре».

— Фабі, чому кажеш: хлопець, жінка, чоловік? Чому не імена?

— Ти знаєш, Освальдо, я погано почуваюся щодо цієї історії. Мені здається, що не маю права вимовляти імена цих чудових людей. Мені здається, я зруйнувала їхні життя. Жінка вже не живе. Що сталося з хлопчиком, я зовсім не знаю.

— А з чоловіком?

— …

Нам було добре всім разом. Жінка ставилася до мене, мені здається, краще, ніж мати. Ми стали добрими друзями із хлопчиком. Мені було так цікаво слухати його, коли ми гуляли набережною. Я його возила, а він говорив, говорив… З ним було добре, як з тобою, Освальдо. Я вчилася від нього. Він стільки читав, стільки дізнався про світ, і це в такому юному віці! Ми могли говорити 24 години на добу, бо я почала залишатися в них ночувати. Я відчувала, яке натхнення йому давала. А потім…

Вона заплакала до завмирання серця в слухача цієї історії. Чому ти так гірко плачеш? Ручай сліз, іди пригорнися скоріше, серце. Лише будь тут серцем біля моїх грудей. Ось тут, уже, уже. Кохана моя. Які ще там є слова? Серце моє. Голендер! Ну що ще сказати? Я не хочу казати нічого. Я хочу, моє серце, ось тут, тут. Фабіано, я — баран, я не знаю потрібних зараз слів, що з тобою коїться? Не плач. Я не хочу продовження цієї сумної історії. Я більше не буду (ти про це не знаєш, але й подумки не буду) заздрити иншим чоловікам щодо тебе. Ти — вільна людина. Ніхто не має права на тебе. Ніхто не має права казати тобі, як бути, що робити. ТИ — найбільша вартість для тебе. Тільки ТИ вирішуєш, як жити, кого любити. Я тут, я твій. Я тобі служитиму, скільки тобі треба, а коли тобі треба щось, хтось іще, ти вільна йти туди. Ти вільна людина, моє кохання.

— Фа, скажи мені: Леандру був твоїм першим мужчиною?

— Ні.

Отака історія Фабіани, хлопчика, жінки й чоловіка.

— Освальдо, вона мені