Panicoffski - Ріо Кундер
На вході до лісу на Панікоффскі чекав прилизаний чоловічок на голову нижчий за нього.
— Вибачте, товаришу Панікоффскі, або чи можу на «ти»? Добре, Освальдо, я — Володя. Так от, вибач, я сказав, що працюю на видавництво, але насправді працюю на комітет державної безпеки. Конспірація… Не маю права розкриватися, коли говорю телефоном. Ходімо прогуляємося лісом… Я справді хочу поговорити про твої вірші й не лише про них. Ти знаєш, ми дещо розчаровані з твоєї творчости…
— Так? А чого це? Мені подобається.
— Ні, ну мені особисто теж подобається. Особливо отой вірш, що ти читав на останній літературній вечірці у Будинку вчених. Про буржуазних націоналістів у Торонті — «Торонтівська подоляночка».
— А що там такого? Я ж нічого…
— Та я ж кажу, що і я думаю: нічого, а от мій шеф на віршах не розуміється. Каже: Володю, треба б тому Панікоффскі за це Торонто яйця відірвати. А я ж, Освальдо, і сам поет. Наступного разу, коли зустрінемося, почитаємо один одному вірші. Я своїх іще ніколи нікому не показував. Добре?
— Да? Добре, зустрінемося — почитаємо.
— От ти, мабуть, зараз думаєш, а звідки Володя знає про Торонто?
— Та ні, нічого не думаю.
— Ну, але я скажу: ми тепера такі технології маємо потужні. От зараз, наприклад, ідемо, а я так на ходу, невимушено, можу одним рухом задіяти такий прилад у моїй кишені й почую, про що говорять аж о-о-ті дві бабці.
— Ого! Нічого собі!
Тут Панікоффскі подумав про важкуватий прилад у його власній внутрішній кишені, який, у принципі, він теж міг би задіяти на ходу, а тоді зіштовхнути Володю ось у цей став. А як там ватерпольний друг? Іде друзяка! Тож могли його в два молоти, наче справжні ковалі!
— Так от, — відірвав від цікавої думки Володя. — Ми хотіли б, аби ти міг більше дізнатися про ці речі.
— А навіщо мені? Я техніку всяку не дуже люблю й панімаю.
— Нам потрібна твоя допомога.
— Та я б радий допомогти, ви, хлопці, дуже потрібну важливу річ робите для родіни, але я ще поки не готовий до такої відповідальної справи. Опасность, погоні фсякі…
— Та це лише здається. Ми тебе підготуємо. От знаєш, ти ж там вірші читаєш з другими поетами. З різними митцями спілкуєшся. От ти ж знаєш поета Памву Свербілла?
— Нє.
— Та як, а ви ж разом на фестивалі бальних танців віршики читали?
— Хто? Я? Щось не пам'ятаю такого.
— Та це дурне, Освальдо. Головне друге: уяви, він позавчора сказав, що був би радий, якби американці скинули ядерну бомбу на Кремль! Уявляєш, який подонок? Так от ти й міг би нам подеколи подзвонити там, сказати, чи нема якої опасності для нашої безопасності.
— А, пойняв. Я попробую, але ще не знаю. Мені треба з папой посовєтуваться.
— Та ну що ти кажеш, Освальдо? Не можна нікому про це розказувать, нікому, понімаєш?
— Як це? Це ж мій папа. В мене ніколи не було від нього таємниць.
— Це — державна справа. Не можна. А ми зі свого боку допомогли б тобі видати книжку віршів.
— Спасіба.
— Освальдо, давай зара повернемось на зупинку тролейбуса, вип'ємо квасу (але вже питимемо так, наче не знайомі). Тоді ти зайдеш до тролейбуса через передні двері, а я — через задні. Ось тобі номер телефону. Якщо щось треба, дзвони. Тільки коли трубку хтось візьме, нічого не пояснюй, а просто скажи тихенько: «Володя, нада здать кнігу», і я тобі передзвоню відразу.
— Ага, панятно.
— Ти сьогодні ще обдумай, а я тобі завтра подзвоню.
— Да, конєшна, дзвони.
Отже, щось такого було, якщо Освальдо не додав у своїй розповіді кольориту. Потім той Володя наче зателефонував на наступний день, й Освальдо йому каже: «Я посовєтувався з папой, і він мені катігорічеськи запретив». Володя без жодного слова просто поклав слухавку й більше Панікоффскі не турбував.
Ми з Фабі — в лондонському Soho Theatre на вечірці з приводу запуску-перегляду DVD славнозвісної у 80-х ґрупи нових романтиків Landau Opera. На DVD — їхній концерт у Ґлазґо 1986 року. Паті влаштував засновник ґрупи й автор її пісень Гаррі Кент. Проте з инших членів п’ятірки романтиків присутній лише його брат — Ларрі. Наприкінці 80-х в Landau Opera стався розкол. Брати пішли з ґрупи, аби змінити кар'єру. Решта троє вирішили продовжувати виступи. Тим більше, що обличчям команди для фанів був співак Томмі Гендз, який залишився серед трьох. Проте Кенти заперечили проти подальших виступів під назвою Landau Opera й виконання трійцею пісень, автором яких був Гаррі, на телебаченні. Розпочався затяжний судовий процес, що коштував мільйони. Трійця програла, залишившись у фінансовій прірві. Аби розплатитися за програний процес, музикантам довелося продавати свої дорогі хати на каталонському острові Ейвіссі й переходити до значно скромнішого способу життя. З 1989 року вони зовсім відмовилися від виступів. Брати ж Кенти завдяки авторським правам на пісні забезпечили себе розкішним життям до скону
