Щиголь - Донна Тартт
І я все частіше думаю про це її небажання покинути світ. Бо наплювати мені на те, що кажуть люди і як часто вони це повторюють: ніхто й ніколи не переконає мене, що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста»[232], яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.
[ «Служба скарг і зауважень!» — пам’ятаю, як у дитинстві бурчав Борис якось пополудні в його домі, коли ми обговорювали досить метафізичну тему про наших матерів: чому вони, янголи, богині, мусили померти, тоді як наші жахливі батьки процвітають, пиячать, вештаються туди-сюди, витворяють казна-що, все руйнують без найменшої шкоди для свого здоров’я? «Вони забрали не тих, кого треба було! Вони зробили помилку. У цьому світі панує несправедливість! Кому ми можемо поскаржитися в цьому вошивому місці? Хто тут розпоряджається?»]
І, можливо, безглуздо й далі базікати в такому тоні, хоч яка різниця, адже ніхто цього ніколи не прочитає, — але чи має якийсь глузд усвідомлювати, що життя закінчується погано для нас усіх, навіть найщасливіших, і наприкінці ми втрачаємо все, що має якесь значення, а проте водночас знати, що всупереч тому, як жорстоко організована гра, можна грати в неї навіть із певною радістю?
Здається невиправною химерою шукати в цьому якийсь глузд. Можливо, я бачу тут якусь систему, бо вдивляюся в неї досить довго. Але знову ж таки, перефразовуючи Бориса, я бачу глузд тому, що він тут є.
І я написав ці сторінки, намагаючись бодай у чомусь трохи розібратись. Але з іншого боку, я не хочу розбиратися ні в чому, щоб не спотворити всі факти. Я можу тільки напевне сказати, що ще ніколи так гостро не відчував таємничість майбутнього. Не відчував, як швидко спливають години, як мене тіпає лихоманка часу. Сили невідомі, не обрані, не бажані. І я вже так давно перебуваю в мандрах, передсвітанкові готелі в чужих містах, так давно в дорозі, що я почуваю вібрацію у своїх кістках, у своєму тілі, яка відбувається з реактивною швидкістю, відчуття безперервного польоту над континентами та часовими зонами, що триває ще довго після того, як я виходжу з літака й підходжу до наступної реєстраційної стійки, привіт, мене звуть Емма/Селіна/Чарлі/Домінік, ласкаво просимо туди-то! Вимучені усмішки, підпис тремтячою рукою, опускання чергових штор, укладання на ще одному чужому ліжку, чужа кімната знов обертається навкруг мене, хмари й тіні, нудота, що майже приносить полегкість, відчуття, що ти помер і летиш на небо.
Лише вчора мені приснився сон — дорога і змії, смугасті, отруйні, з пласкими головами, схожими на наконечник стріли, а проте, хоч вони й були дуже близько, я не боявся їх, анітрохи не боявся. А в моїй голові лунав рядок із якогось вірша: «Ми поруч із тобою, не вмирай»[233]. Ось яку науку здобуваю я в затінених готельних кімнатах із яскраво освітленими міні-барами й чужоземними голосами в коридорі, де межа між світами стає дуже тонкою.
І що далі після Амстердама, який насправді став моїм Дамаском, моєю станцією й апогеєм мого Навернення, як, певно, треба його назвати, то більше я перебуваю під постійним впливом тимчасовості готелів, не в повсякденному розумінні перепочинку в дорозі, а в тому, що я починаю бачити в них ознаки чогось потойбічного. Десь у жовтні, незадовго до Гелловіну, я зупинився в мексиканському готелі, де завіси в коридорах гойдалися на вітрі, а кімнати були названі на честь квітів. Номер «Азалія», номер «Камелія», номер «Олеандр». Багатство й розкіш, прохолодні коридори, які, здавалося, вели у вічність, а двері кожної кімнати були пофарбовані в інший колір. «Півонія», «Гліцинія», «Троянда», «Пасифлора». І хто знає — можливо, саме це чекає нас у кінці нашої подорожі, велич, якої ми не можемо собі уявити до тієї миті, коли пройдемо в її двері й приголомшено її споглядатимемо, коли Бог нарешті прибере долоні з наших очей і скаже: «Дивіться!»
[А ти не думав кинути? — запитав я під час найзануднішої частини кінофільму «Її чудове життя», прогулянки під місяцем із Донною Рід, коли був в Антверпені й дивився, як Борис за допомогою піпетки з водою бодяжить собі в ложці, як він висловився, «коктейльчик».
Та ну, облиш! У мене болить рука! Він уже показав мені криваву рану, чорну на краях, що глибоко вгороджувалася в його біцепс. Якби тебе підстрелили на Різдво, то хотів би я подивитися, як ти сидітимеш на самому лише аспірині!
Ага, але робити це так, як оце ти зараз, узагалі божевілля.
Хочеш вір, хочеш не вір, для мене це не проблема. Я так роблю лише за особливих обставин.
Я вже це чув.
Але так воно і є! Я досі як скельце, можу відмовитися будь-якої миті. Я знаю людей, які ширяються по три-чотири роки й не стали наркоманами, бо роблять це лише два-три рази на місяць. Та незважаючи на це, похмуро сказав Борис — блакитне світло кінофільму відбивалося від його ложки, — я алкоголік. Цього вже не вилікуєш. Питиму, поки здохну. Коли щось мене вб’є, — він кивнув на пляшку «Російського стандарту», що стояла на журнальному столику, — то це горілка. А ти ніколи раніше не ширявся?
Повір, у мене й без цього вистачає проблем.
Атож, ганебне тавро і страх, я розумію. Якщо зізнатися чесно, то я здебільшого волію нюхати — у клубах, ресторанах чи
