Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

Тепер вона стоїть гола, маленькими грудьми просто до дзеркала. Плечі худенькі — ще дівчинка, сказала про неї Жофі, — я чітко розрізняю впадинку під ключицею, волоссячко під пахвою. Невеличкого темного острівця в короткому дзеркалі, що сягає лише низу засмаглого живота, однак не видно. Наслинивши вказівний палець правої руки, вона проводить ним спершу під правим, а тоді під лівим оком: так вона готується до ночі.

Ну ось, кажу я сам до себе на стіні, вона зникла з дзеркала. Вже в ліжку? Ні, ще сидить на стільці, весело погойдуючи голою ногою. Зі стіни я не бачу її лиця, вона повернулася до мене білою спиною. Та я ще трохи зачекаю — лише доти, поки вимкнеться світло й спалахне тіло, й вона лежатиме в ліжку, притиснувшись до стіни, щоб лишити для свого чоловіка, мого сина Тамаша, місце — поруч з собою, над собою, під собою, в собі.

Зупинімося! Й вибачте мені: я зійду зі стіни. Не бажаю щодня спостерігати цю сцену, хоч би й у темряві, — сказав я собі, — це мені не пасує, та й радості в цьому мало. Вернімося на своє місце, до письмового столу: за ним, можливо, мені ще вдасться раз-другий напнути на себе пишні шати на взірець жовтневого вбрання моїх пашаретських дерев.

Отже, я зняв зі стіни портрет, забрав до своєї кімнати і замкнув у шухляді письмового столу.

Тамаш з дружиною повернулися додому в обід; не минуло й п'яти хвилин, як у двері обережно постукали. Я вдав, що не чую. Знову стукіт, так само скромний, однак у тиші кімнати він так різонув по моєму серцю, ніби дитяче зітхання.

Ma belle-fille стояла у прочинених дверях, трохи нахиливши голову, стиснувши коліна. На ній була волошкового кольору костюмна спідниця й та сама біла блузка, верхній ґудзик якої вже був розстібнутий; її волосся трохи розкуйовдилося, ніби вона похапцем скинула свого червоного оксамитового капелюшка.

— Бо-пе-е-ер, — мовила вона, явно хвилюючись, — любий бо-пер!

— Прошу, що вам?

Оскільки вона не відповіла, я знову схилився над рукописом.

— Я не люблю, коли вранці мені заважають працювати, — мовив я, не обертаючись. — Це стосується також так званого тісного сімейного кола! Наш домашній розпорядок досить простий, за стільки часу вже можна було його засвоїти.

А що за мною й далі панувала тиша, можна було припустити, що моя гостя непорушно стояла в дверях, я обернувся. Ma belle-fille була, мов напнута струна, внутрішнє тремтіння якої непомітне, однак зрозуміло, що задзвенить від найменшого дотику. Вона стояла випростана, тісно стиснувши коліна й високо звівши голову, дивилася мені просто у вічі: вона була чарівна.

— Перепрошую, — мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.

— То що? — спитав я.

— Я не люблю, дорогий бо-пер, — сказала вона, — коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.

Я голосно засміявся: роз’ярена косуля. Ще почне буцатися, подумав я весело. Однак до кімнати не запросив, нехай постоїть там, у дверях!

— Катрін, — сказав я, — чи не маєте ви часом секретів від старої людини?

Вона зразу відчула зміну інтонації, я бачив це з її очей. Її обличчя було мінливе, як небо ранньої весни, найменша хмарка виднілася на ньому. Якби не таке шалене обурення, вона, можливо, й посміхнулася б.

— Катрін, — вів далі я, — від мене не варто критися. У моєму віці людина вже раз і назавжди складає зброю перед молодістю. Старі люди беззахисні, визнають вони це чи ні, і якщо вони навіть з мухами в голові, то й ті можуть лише злегенька вжалити. Який сенс приховувати щось від старого, котрий уже не здатен нападати, бо вже від усього відмовився й може нашкодити лише самому собі?

Визнаю, я зумисне перебільшив неміч свого тіла; мені було цікаво, якою мірою мені вдасться перехитрити її? Чи, радше, її серце.

Вона усе ще стояла у дверях.

— Хіба ви не здатні нападати, милий бо-пер, — мовила вона, відважно дивлячись мені у вічі. — Чи не ви вкрали в мене фотографію?

— Вкрав?

Вона почервоніла. Мені подобалося, як вона шаріється, і я не упускав жодної можливості, щоб спонукати її до цього.

— Ви сказали — вкрав? Хто вас виховував, панночко?

Тепер вона спалахнула рум'янцем аж по шию. Не відповіла, та її мовчання було рівноцінне удару кинджала. Я знову мало не розреготався вголос: оце гідна розвага, подумав я, — обмінюватись думками з немовлям. Навіть не знаю, у скільки разів я від неї старший; ще трохи, й не зможу підрахувати. Та правду свою вона відстоювала так вперто і войовничо, мов квочка — яйця.

— Катрін, — мовив я й сам відчув, що докірливо звожу брови, — я припускаю, що ви вже розкаялись у своїй мимовільній нетактовності, і якщо навіть не розкаялись, то ваше серце вже починає тривожитись. Я знаю, що на своїй швейцарській батьківщині ви отримали блискуче виховання, та з жалем бачу, що вас не навчили брехати. Казати правду не обов'язково, дівчино. Особливо старим людям, чиє життя вже наближається до завершення.

Я гадав, що тремоло цієї фрази зворушить її, та натомість я сам перейнявся нею. Очевидно, в майбутньому варто це пам'ятати, щоб не розчулюватись від власних рулад.

Однак Каті була вперта, хоробра дівчина, до того ж, можливо, бачила мене наскрізь.

— Бо-пер ще достатньо молодий, — мовила вона войовничо, — тому вам сміливо можна казати правду.

— Сміливо? — перепитав я. — Сумніваюся. Однак підійдіть-но ближче, сюди, до мого столу. Маю повідомити вам щось важливе.

— Ліпше я лишуся тут, у дверях — вперто сказала та belle-fille. — Дякую, але не хочу вам більше заважати.

Тепер я вже розреготався вголос.

— Заважати! — сказав я весело. — Коли така вродлива молода жінка ущедрює бесідою такого ветхого стариґаня, для нього це неймовірна радість,