Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Пристрій для підвішування, з дерева, сталі і шкіряних ременів, був прилаштований у пральні на довгому міцному двадцятисантиметровому гачку. Тамаш зацікавлено розглядав його.
— Він також годиться для розтягування закостенілих шийних хребців, — сказав я, — щоб я міг тримати спину пряміше, беручи участь у суспільному житті.
Я почав застібувати паски. Голову — поміж двох підбитих замшею ременів, підборіддя — на передній. Щоб застебнути третій, з'єднувальний, ремінець, доводилося петлю довкруж шиї трохи повертати ліворуч, але й так мені інколи по декілька хвилин не вдавалося натрапити на потрібну дірочку. Від допомоги Тамаша я відмовився.
— Краще допомагай мені не забувати про цю нікчемну інквізиторську вправу. Взагалі це мала б робити Жофі, але вона, певна річ, теж забуває.
Присутність сина радше мене нервувала, бо я ніяк не міг застебнути пасок.
— Облиш, — сказав я. — Та заразом хочу ще попросити, щоб ти нагадував мені, аби за півгодини до вечері я пив шлунковий чай. По-суті, це теж обов'язок Жофі, але вона забуває. Приготувати — приготує, однак не подасть. Якщо не п'ю його щодня, то маю запір. Можливо, через скнарість.
— Через скнарість?
— Що моє, хай лишається зі мною, — пояснив я.
— Розумію, батьку.
— Втямив нарешті, для чого ти повернувся зі Швейцарії?
Здається, Тамаш таки мав почуття гумору. Він сміявся. Та це мене не втішило.
— Коли я підтягну мотузку, — сказав я, — звертайся зі своїм проханням. Це найсприятливіший момент: не маючи можливості говорити, я не матиму змоги тобі відмовити… Однак, стривай, ще одне слівце про Жофі.
У кутку кухні-пральні в блакитному пластмасовому цеберці мокла брудна білизна. На гладильній дошці біліла моя невипрасувана сорочка.
— Жофі, — сказав я, — не бажає визнавати ma belle-fille[11] господинею, отож хай Каті не спаде на думку замовляти їй обід, вечерю чи цікавитися підрахунками витрат на господарство. В цьому немає необхідності. Я теж ніколи цього не роблю. Жофі вірна мені, як старий комондор[12], до її рук і філера не прилипне. Ну, кажи вже.
Я підтяг мотузку — і моє підборіддя задерлося догори. Відпустив мотузку — підборіддя подалося вниз.
— Подивися на годинник, і коли мине п'ять хвилин, скажи.
— У мене не прохання, а, швидше, запитання, — мовив Тамаш, обіпершись на прасувальну дошку. — Тату, вас не дістає присутність у домі моєї дружини?
— Кр-рр, — сказав я.
— Бо якщо так, то я хочу просити у вас дозволу переїхати. Правда, у цьому випадку я не зможу виконувати ті завдання, заради яких ви мене викликали додому, проте це меншою мірою порушило б ваш звичний розпорядок, аніж наша присутність.
— Кр-рр, — сказав я.
Після згаданої вище розмови я відвідав — задля розвідки — свого давнього товариша, який так само мешкав з невісткою й сином під одним дахом. Колись… коли ж це?.. дуже давно!.. він потрапив до Пешта з алфелдського хутірця Гайдубагоша, його син народився вже тут, одружився, вже й підростають онуки. Цього дідка можна було пожаліти, як і мене, його дружина померла приблизно тоді ж, коли й моя, і теж під час пологів. Відтоді — оскільки зв'язок через дружин обірвався — ми бачимося нечасто. Поки Тамаш перебував у Швейцарії, я на самоті не раз розмірковував, чи не легше, зрештою, терпіти самотність в оточенні й під захистом сім'ї, як Йошка, ніж цю мою агресивну, зі скреготом зубовним, відлюдькуватість. І в такі хвилини я несамохіть опинявся наодинці з однією з кумедних — бо невирішених — проблем свого життя. Проблема ця, немов підводне чудовисько, зненацька виринала на поверхню моїх днів і плювала межи очі.
Я прирік себе на самоту, аби мати можливість працювати. Однак чи має моя праця бодай якусь користь і в чому вона полягає? Окрім того, що подеколи — зрідка — вдала, майстерно виписана фраза принесе втіху моїй душі?
Після п'ятдесяти з гаком років смішно ставити таке запитання. Та й гірко, до сліз!
Інколи вона так малюється мені, моя праця: буцімто я заходився складати єгипетську піраміду, однак вершиною до землі. А позад мене, в минулому, і довкруж мене, у вирі шаленіючої юрби, тисячі й тисячі таких самих безглуздих споруд, незліченна кількість перевернутих догори дриґом пірамід. Немов у пустелі, де міраж перевернув з ніг на голову сенс людської праці…
Це варто уявити! А тоді — покарання, вигнання незугарних творців у пекло і їхні зойки серед тамтешніх проваль.
Я не маю наміру роздумувати про сенс мистецтва, носити до лісу дрова. Долучатися до галасливого словоблуддя, крізь яке вже ледве долинають голоси самого лісу. Ми, на жаль, — і я теж не виняток — дійшли до того, що за деревами часто не бачимо лісу, інакше кажучи, за міркуваннями — сенсу. Наприклад, заради чого ми опинилися на цій землі: можливо, щоб добре почуватися? І т. д., і т. п. — каже у подібних випадках Стендаль, коли йому наб'ють оскому власні думки. Та всі ці міркування вартували б хіба що гомеричного реготу, якби не снувала довкола нас купа шляхетних душ, які прагнуть заспокоювати дурну юрбу. Утішити тим, що людина виконує на землі роботу паразитів — знищує, щоб наприкінці самознищитися.
І з цією думкою я знову повернувся до своєї паразитичної роботи — хіба вартувало заради неї прирікати себе на самотність? На цю мишачу нірку, з якої я кишнув, попискуючи, усіх моїх ближніх? А нині готовий вигнати з неї й сина за те, що він, підкорюючись обов'язку — слава йому! — бажає примножити нашу недолугу породу?!
Що ж, придивимось ближче до щасливого сімейного кола а-ля Янош Арань[13], де турботливі родичі
