Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
— От дивлюсь я на вас, Жофі, — вів я далі, — і бачу: ви дуже схожі на Фрідріха Великого. Кажуть, ніби якось на полі битви він перегородив шлях своїм воякам, які тікали від ворога, і закричав: «Що, собаки, хочете жити вічно?!».
— Я не знаю нікого з таким найменням, — відказала Жофі. — От на Чевському шляху, справді, мешкав один бляхар на прізвище Великий, але його звали Бела… до того ж він уже давненько емігрував до Відня. А з ваших слів, молодий пане, я зрозуміла, що пан цей Фрідріх сам своє гівняне, перепрошую, життя, ще й як цінував! Безперечно, хотів пережити своїх вояків.
Оце ж бо і є демократія, подумав я, коли для старої служниці власне життя важить так само, як і життя імператора?
— Певно, що хотів, — мовив я. — Достоту, як і я — вас, правда, моя старенька?
Жофі подивилась на мене і знову засміялася.
— Ну, нехай так, — мовила.
— А чого це ви в такому доброму гуморі, стара відьмо? — спитав я.
— Жив у нашому селі, — мовила Жофі, — один господар, зі швабів, так ото на кухні в нього, над плитою, висіла гарно розмальована хустина з одним швабським висловом, мені якось його розтлумачили. А йшлося там ось про що, молодий пане: звідки прийшов, не знаю, куди йду, не знаю, та дарма, я все одно веселюся… І годі вам бебехати пальцями по шибці, ще розіб'єте.
У дверях вона обернулася.
— То що не так з цією дівчинкою?
— Атож, дівчинка! — передражнив я. — Якщо моя бездоганна пам'ять ще мені не зраджує, вона вже півроку як у шлюбі. Йдіть у своїх справах, Жофі.
— Йду, молодий пане, — відповіла стара, однак навіть не ворухнулася, вочевидь хотіла побалакати. — Вона ще зовсім дитина, молодий пане, треба з нею м'якше. Вже не кажучи про те, як вона вас любить, молодий пане.
— Мене? — здивувався я.
— Вас! — підтвердила Жофі. — Так уже ж поважає, що не насмілюється й вигляду подати. Ото позавчора питає: «А чи правда, матусю Жофі, що мій бо-пер — найбільший письменник Угорщини?»
— Дурниці, — кинув я роздратовано. — А вас вона, виявляється, називає матусею Жофі?
Жофі озвалася так само з дверей.
— Кажу ж бо, вона ще дитина. Такі маленькі ніжні горобчики потребують ласки, молодий пане.
— А звідкіля ви взяли, що вона мене любить?
— Тільки не виказуйте мене! — попросила Жофі. — Вона, молодий пане, попрохала мене розшукати ваше фото, вставила його у красиву золоту рамочку і повісила над своїм ліжком.
— Над ліжком? Та годі вам, ідіть до дідька, стара звіднице, — мовив я.
Порівнюючи з минулим, я бачу, що наразі Жофі раптово почала старішати: не лише ноги, а й дух її втомився. Від цього вона стала говіркішою — як, либонь, і я, що й видно з цих нотаток. На схилі літ людина словами заміщає відсутність думок — зверніть увагу, з якою диявольською швидкістю слова застрибують на їхнє місце! Не раз зі мною — зазвичай в усній бесіді — траплялося так, ніби я читаю завчасу підготовлений, видрукуваний у моїх мізках текст, особливо коли хочу казати правду. Хоча заспокоює те, що моє перо поки що рухається завдяки власній енергії. Але доки? — питаю себе інколи, і слід визнати, не без тривоги. І чи зауважу я це згодом, коли розм'яклість моєї черепної коробки перейде на кінчик мого пера? Коли зупиниться його рух, хто мені скаже про це? І чи повірю я? Розраховувати на співчуття не варто, хвацька молодь наступає на п'яти. Це зміна поколінь: однак чи весела це забава для того, кого замінюють?
Звичайно, я поки що міцний, навіть якщо моя пам'ять іноді потребує підпори, — вважав я тоді.
Наступного дня, коли Тамаша з дружиною не було вдома, я піднявся до їхнього помешкання. Кімната охайно прибрана — видно, що тут живе Тамаш, але видно й те, що він одружений; через прочинені двері ванної кімнати я помітив батистову нічну сорочку з мережаним комірцем, що сохла на плечиках. Фото висіло на стіні навпроти дверей до ванної, над їхнім ліжком. Мене це не тішило. Я був зображений у задумливій позі, підборіддя спиралося на долоню, мовби розмірковував: а чим, власне, займаються в ліжку піді мною ці двоє? Погляд мій замріяний, певно, я ніяк не можу здогадатися. Або ж марю про інший світ, у якому нагромадження твердих тіл зникає, віддаляючись до інших неземних сфер? Ні, сказав я собі, це не в моїй манері бути вічним свідком, хай тільки й двовимірним, нічних фантазій молодих істот, я завжди недолюблював роль вуаєриста[15]. Є тут суто фізіологічна несумісність: що робити мені, двовимірному, серед тих, хто живе у трьох вимірах? Для чого і яка користь мені з двох вимірів дивитися, як оголюється струнке красиве дівоче тіло?
Ось Каті скидає туфлі і, не дивлячись, звично знаходить вузенькою ніжкою домашні капці.
Ось скидає спідничку — я бачу це зі стіни, — спідничка на мить затримується на стегнах, потім, ніби поборовши вагання, сповзає донизу, огортаючи хвилястим обручем тонкі гомілки.
Це можна порівняти з тим — кажу я собі на стіні, — як вдала фраза огортає думку.
Вона носить колготи, а не панчохи, про це я теж можу довідатися зі стіни.
Що ми знаємо про жіночу сором'язливість?
Кидаючи замріяний погляд зі стіни водночас і в своє минуле, що пропонує мені стільки різноманітних варіантів, я бачу: ma belle-fille роздягається ніяковіючи, соромлячись навіть свого молодого чоловіка. Вона ховається за відчиненими дверцятами шафи, але дзеркало, на щастя, дає змогу мені побачити її по-дівочому незграбні швидкі рухи. Гадаю, вона не підозрює про зрадливість дзеркала.
Тонкими пальцями Каті розстібає білу блузку, випростує з неї обидві руки й кидає блузку на дверцята шафи.
