Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Військове начальство ще на два місяці дало мені відпустку для лікування й навіть обіцяло знову взяти до війська. Ми з Мюзін постановили оселитись разом у Білланкурі. Це були тільки хитрощі, аби припнути мене, бо, користаючись тим, що ми жили далеко від центру, вона чимраз рідше поверталася додому. Завжди в неї знаходились нові причини лишитись у Парижі.
Ночі в Білланкурі були лагідні й тихі, тільки зрідка їх ожвавлювали сміхотливі тривоги з приводу появи аеропланів та цепелінів. Завдяки цьому громадяни могли досхочу натруситися від страху. Чекаючи на кохану, я, скоро лиш опадала ніч, ходив гуляти аж до мосту Ґренель, де пітьма піднімалася з річки до самих колій метро; в непроникній темряві намистинками тягнися ліхтарі, а залізяччя поїзда, котячись, наче грім, ударяло в бік величезних кам'яниць набережної Пассі.
У містах існують такі огидні закутки, де ти майже завжди самотній.
Зрештою Мюзін стала навідувати наше своєрідне родинне вогнище лише раз на тиждень. Вона дедалі частіше акомпанувала співачкам на вечірках в аргентинців. Звісно, Мюзін могла б грати й заробляти гроші в кінотеатрах, де мені було б набагато легше її знайти, але аргентинці мали веселу вдачу й добре платили, натомість у нудних кінотеатрах платили мало. В житті завжди доводиться вибирати.
Щоб довершити моє нещастя, виник Армійський театр. Мюзін одразу налагодила сотні зв'язків у військовому міністерстві й дедалі частіше виїздила на фронт розважати наших солдатиків, зникаючи часом на цілі тижні. Вона старанно вигравала сонати й адажіо перед партером, де зручно вмощувався штаб, милуючись заодно і її ногами. Солдати, що амфітеатром сиділи позаду свого начальства, втішалися лиш відлунням. Хоч-не-хоч Мюзін мусила залишатися на іноді нелегкі ночі в готелях прифронтової зони. Одного разу вона, аж сяючи, повернулася додому й показала грамоту за геройство, що її підписав, коли ваша ласка, один з наших визначних генералів. Ця грамота стала основою її подальшого тріумфу.
В аргентинській колонії Мюзін ураз здобула незвичайну популярність. На її честь улаштовували цілі свята. Всі захоплювались Мюзін — такою гарною фронтовою скрипалькою! Такою свіжою, кучерявою, а на додачу — героїнею! Аргентинці були вдячні за високі прибутки, без міри захоплювались нашим начальством, і коли до них знову прийшла моя Мюзін із найсправжнісінькою грамотою та юним гарненьким личком, проворними славними пальчиками, вони стали найщиріше її любити — так би мовити, накидати їй ціну. Героїчною поезією найрадніше захоплюються ті, що самі на війну не ходять, а ще дужче — ті, що надміру багатіють на війні. І так завжди.
Ох, від того пустотливого героїзму просто нудить. Судновласники з Буенос-Айреса присвячували себе гарненькій дівчині, що так чудово ожіночувала французьку мужність і войовничість. Мюзін, признатися, спромоглася створити невеличкий і дуже кокетливий репертуар воєнних пригод, що, немов грайливий капелюшок, страшенно їй личив. Інколи вона навіть мене вражала своїм тактом і, по правді, слухаючи її, я усвідомлював, що проти неї я тільки грубий наслідувач у царині оповіді всіляких небилиць. Вона вміла надавати своїм вигадкам певного драматичного флеру, і її оповідь одразу ставала неоціненна і зворушлива. Я раптом збагнув, що ми, справжні солдати, розповідаючи небилиці, грубо прив'язані до часу та подробиць. Натомість гарненька Мюзін працювала на вічність. Слід покластися на слова Клода Лоррена, мовляв, передній план картини завжди навіває відразу і мистецтво вимагає, щоб головну тему твору зображували в далечі, в невловному, там, де вже починається омана, ота мрія, зловлена на гарячому, те єдине, що люди вшановують любов'ю. Жінка, яка розуміє жалюгідність нашої вдачі, дуже легко обертається на нашу найдорожчу, найпотрібнішу і найвищу надію. Ми чекаємо, щоб вона визначила облудний сенс нашого існування, та, поки триває те чекання, вона, користаючись зі своєї чарівної функції, може сягнути неабияких статків. А крихітці Мюзін інстинкту не бракувало.
Аргентинці селились у районі вулиці Терн, а надто в околицях Булонського Лісу в добре відгороджених од світу розкішних приватних кам'яницях, де взимку панувало таке приємне тепло, що, коли зайти з вулиці, ваші думки несамохіть раптом стають оптимістичні.
Аби довершити власну поразку, я, як уже казав, аж тремтячи з розпачу, намагавсь якомога частіше чекати свою кохану на кухні. Терпляче сидів іноді до самого ранку, часом дрімав, хоча ревнощі разом з білим вином, яке щедро наливали мені слуги, таки добре бадьорили мене. Самих панів аргентинців бачив дуже рідко, чув лише їхні співи, покручену іспанську мову й піаніно, що не змовкало ні на хвилину, хоча здебільша на нього грали руки не Мюзін, а чиїсь інші. Що ж та сука виробляла своїми руками, коли не грала?
Уранці, побачивши мене під дверима, Мюзін кривилася. В такі хвилини я скидався на справжнього собаку біля порога, бо, мов із кісткою, не хотів розлучатися зі своєю радістю.
Свою молодість здебільшого марнуєш через нетямущість. Було очевидно, що моя кохана зовсім покине мене, і то скоро. Я ще не затямив, що існують два дуже відмінні людські загали — громада багатіїв і громада злидарів. Мені, та й не мені одному — знадобилися двадцять років і війна, щоб навчитися триматись у межах свого загалу, запитувати про ціну речей і людей, перше ніж торкнутися їх, а надто — перше ніж їх узяти.
Я грівся на кухні вином у товаристві слуг і не розумів, що над моєю головою танцюють аргентинські божки, що могли бути й німецькі, французькі, китайські, — це не мало жодного значення; головне — то справжні божки, багатії, — це й треба було затямити. Вони нагорі з Мюзін, а внизу я — самотній. Мюзін замислювалась над своїм майбутнім, отож і надумала пов'язати його з божком. Я, звичайно, теж думав про своє майбутнє, але ті роздуми скидались на безумство: адже я потай увесь час боявся, що мене вб'ють на війні або ж я здохну з голоду в мирні часи. Я був закоханий, а смерть лише на хвилину відступилась од мене, — жахіття, та й годі. Недалеко, за яку сотню кілометрів, мільйони сміливих, озброєних, навчених чоловіків чекали, аби погубити мене, чекали на мене й французи, аби здерти з мене мою бідолашну шкуру, коли я не захочу, щоб її обернули на криваві клаптики ті, що по той бік фронту.
Для бідних у цьому світі є два головні способи здохнути: через цілковиту байдужість ближніх у мирні часи і через їхній людовбивчий шал під час війни. Якщо ближні починають думати про тебе, — то, отже, готують тобі муки, більш
