неділі… От тільки я, батько, лежатиму на метр під землею, в мені кишітиме черва й буде більше всілякої зарази, ніж у купі лайна чотирнадцятого липня, моя плоть зогниє напрочуд швидко… Лягти гноєм у землю невідомого рільника — ось майбутнє справжнього солдата! Ох, друже! Запевняю вас: цей світ — величезна фабрика, де спроваджують на той світ! Ви ще молодий, і нехай ці хвилини мудрости запам'ятаються вам на багато років! Слухайте мене пильно й ніколи не нехтуйте, не оцінивши його ваги, головного гасла, яким пишно оздоблене все вбивче лицемірство нашого суспільства: „Співчувайте долі й нелюдським умовам життя злидарів!“ Та послухайте, обивателі й недоумки, експлуатовані, биті та одурені, я вас застерігаю: коли можновладці починають любити вас, це означає, що вони наміряються обернути вас у гарматне м'ясо… Це пророцтво справджується завжди. Все починається з любові. Людовік XIV, як відомо, ганяв свій народ у хвіст і в гриву. Людовік XV так само, але дійшов і до ануса. Звичайно, тієї пори жилося погано, бідним ніколи не живеться добре, хоча їх не вбивали так завзято й люто, як убивають наші сучасні тирани. Адже, слухайте: відпочинок малих людей — у зневазі великих, бо коли можновладці думають про народ, їх спонукає до цього лиш інтерес та садизм… Саме філософи, — добре запам'ятайте це, — почали годувати народ усілякими побрехеньками… Народ, який знав лише катехізис! І вони взялись, як заявляли, освічувати його. Ох, скільки істин вони мали йому відкрити! Яких пречудових істин, які не втомлюють, а блищать, вилискують, засліплюючи ввесь народ! Саме так люди здобулися на слово, саме так! Достоту так! Тож загиньмо за це! Бо народ завжди вимагає лише своєї загибелі. Бо він такий. „Нехай живе Дідро!“ — горлали люди, а згодом — „Нехай живе Вольтер!“ Ото вже філософи! І хай живе Карно, що так добре організовує перемоги! Нехай живуть усі! Чи принаймні ті, хто не дає народові виздихати в невігластві й фетишизмі. Вони показали народові коріння свободи. Вони визволили його й нітрохи з цим не барилися. Спершу нехай увесь народ навчиться читати газети, адже спасіння в цьому. Прокляття, хай учиться чимшвидше! Геть неписьменність! Неписьменних не треба, потрібні тільки солдати-громадяни! Які голосуватимуть! Які читатимуть! Які воюватимуть! Які маршуватимуть! Вітатимуть своїх зверхників! Для цього режиму народ невдовзі цілком дозріє. Та чи досить самої втіхи визволення, невже свобода не має нічому служити? Адже Дантон недурно вправлявсь у красномовстві. Кількома гучними і такими влучними фразами, що їх чути й сьогодні, він як оком змигнути мобілізував увесь народ. То був перший похід перших несамовитих батальйонів визволеного люду. Перших недоумкуватих виборців і прапоролюбців, що їх повів Дюмур'є здихати у Фландрії. Проте сам Дюмур'є вкрай пізно прилучився до цієї доти нечуваної дріб'язкової гри в ідеалізм і, віддавши перевагу таки грошам, дезертирував… То був наш останній найманець. Солдат, що воює задурно, — це вже новітнє явище. Таке новітнє, що навіть Ґете, сам Ґете, ставши свідком битви при Вальмі, враз помітив його. Побачивши когорти несамовитих голодранців, які самохіть прийшли шукати смерти від рук прусського короля, боронячи незвісну патріотичну вигадку, Ґете відчув, що йому ще треба вчитися та вчитися. „Того дня, — як завжди, своїм звичаєм урочисто заявив він, — почалася нова доба“. Оскільки система була чудова, відразу заходилися серійно продукувати героїв, вартість яких дедалі меншала: адже система вдосконалювалась. Усі користалися нею як могли — Бісмарк, обидва Наполеони, Баррес, а також вершниця Ельза. Прапоролюбна релігія швидко заступила небесну — старе хмаровиння, розвіяне Реформацією і віддавна сконденсоване в єпископських макітрах. Колись мода фанатично вимагала кричати: „Слава Ісусу! Паліть єретиків!“ Проте єретиків було мало, і, зрештою, єретиками ставали доброхіть. А сьогодні, за нашої доби, ревуть уже незліченні орди, лунають провокативні заклики: „Розстріляти всіх безхребетних! Усіх, хто не має снаги! І безневинних читачів. Шикуйсь, мільйони!“ А тих, хто не хоче ні різати, ні стріляти, смердючих пацифістів, — схопити й четвертувати! Вбивати тридцятьма різними способами — найефективнішими! Щоб вони навчилися жити, їм треба спершу випустити нутрощі, потім вибрати очі й укоротити їхнє слиняве життя! Нехай їх легіонами посилають на смерть, примушують муштруватися під дудку, спливати кров'ю, димітися в кислотах — і тільки на те, щоб батьківщина стала ще миліша, веселіша, добріша! І якщо є серед нас паскуди, які відмовляються розуміти такі високі матерії, їх слід негайно загнати в землю разом із рештою, проте ховати не поряд, а в закутку цвинтаря, зганьбивши епітафіями про боягузів без ідеалу: ці мерзотники втратять право спочивати в затінку пам'ятника, спорудженого коштом уряду й суспільства на честь тих, хто помер пристойною смертю й лежить на центральній алеї; вони втратять ще й право ловити відлуння слів міністра, який у неділю знову прийде до префекта, а пообідавши й висцявшись, просторікуватиме над могилами…
Аж тут із глибин парку Преншара покликав санітар: негайно до головного лікаря!
— Іду, — відповів Преншар, маючи час тільки на те, щоб передати мені чернетку промови, яку щойно читав переді мною. Так учинив би перший-лішний актор-нездара.
Преншара я більше ніколи не бачив. Він мав ваду, властиву всім інтелігентам: був нікчема. Знав дуже багато й заплутавсь у тому знанні. Щоб додати собі завзяття й зважитися на щось, Преншар мусив удаватись до хитрощів.
Часом я згадую той дуже далекий вечір, коли Преншар зник. Пам'ятаю його дуже добре. Будинки передмістя, які підступали до самого парку, знову постають переді мною, як і ввесь краєвид, що стає ясний і виразний перед тим, як заховатись у сутінки. А в пітьмі дерева більшають і, виростаючи до неба, зливаються з ніччю.
Я ніколи навіть не намагавсь довідатися, що сталося з Преншаром, не прагнув дізнатись, чи він справді, як казали тоді, „зник“. А все-таки краще, що він зник.
Ще точилась війна, а вже можна було розпізнати зародки лихого миру. Неважко вгадати, що станеться з тим істеричним створінням — досить поглянути, як воно звивається тепер у кав'ярні „Олімпія“. В підозрілому довгому півпідвалі з сотнею свічад воно, в самих панчохах, тупотіло серед пилюки й тяжкого розпачу під юдео-саксонсько-негритянську музику. На яскраво-червоних канапах сиділи впереміш британці й негри, всюди вештались левантійці та росіяни з цигарками в зубах — галасливі та сумовиті, у військових строях. Мундири, що їх тепер дуже важко згадати, теж були зародком сьогодення, пагоном, який росте й досі і стане купою гною тільки згодом, набагато пізніше.
Щотижня, посидівши кілька годин в „Олімпії“ й добряче розпаливши свої жадання, ми цілим гуртом ішли провідувати пані Ерот,
