Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Отже, тільки пані Ерот, ставши на порозі нової, демократичної доби, доби тонкої білизни, легко ввійшла в процвітання. Крамарі тоді писали одне одному безліч анонімних листів, і то паскудних, проте пані Ерот, аби трохи розважитись, воліла писати лише значним особам: навіть цим вона виказувала свою амбітність, що становила саму суть її вдачі. Голові військового трибуналу вона послала листа тільки аби сповістити, що його дружина стрибає через пліт. Маршалові Петену, аби розгнівити його, вдавшись до словника, пані Ерот писала англійською мовою. Що таке анонімний лист? Отрута, що стікає з пера! Пані Ерот і сама щоранку отримувала цілу паку непідписаних листів, які, запевняю вас, гидко тхнули. Стерявшись, вона хвилин на десять замислювалась, а потім, не знати як і завдяки чому, раптом відновлювала душевну рівновагу, почуваючись іще певніше, ніж доти, бо в її серці не було місця сумнівам, а правді — й поготів.
Серед її клієнток і протеже траплялося чимало актрисок, що мали більше боргів, ніж суконь. Пані Ерот кожній давала поради, й ті поради припадали до серця. Серед тих дівчат була й Мюзін, що видавалась мені найпривабливішою. То був справжній музичний янгол, фея зі скрипкою, але, як я згодом побачив, фея надто корислива. Невблаганна в своєму прагненні доскочити успіху не на небі, а на землі, Мюзін, коли я познайомився з нею, грала в невеличкій виставі в театрі „Вар'єте“, виставі, яка ввібрала в себе все найвитонченіше, суто паризьке й давно забуте.
Акомпануючи собі скрипкою, вона виконувала нібито імпровізований, віршований мелодійний пролог. Сюїадний, гідний захоплення жанр.
Я відчував до Мюзін таке жагуче кохання, що, неспроможний стримати себе, шалено гасав од шпиталю до того театру. Майже завжди я бував там не сам. її палко прагнули бачити представники наземних військ, а також авіатори, досягаючи при цьому більшого успіху, але найвправнішими спокусниками виявилися, безперечно, аргентинці. Через неймовірне розростання армії закупівля аргентинського м'яса перетворилася на бурхливу стихію. Маленька Мюзін вправно скористалася тією гендлярською добою. І цілком слушно: адже нині аргентинців нема.
Я нічого не розумів, в усьому почувавсь ошуканим, мене дурив цілий світ — зраджували жінки, зраджували гроші й ідеї. Я почувався скривдженим. Нині мені припадком десь раз у два роки трапляється здибати Мюзін, як, зрештою, й багатьох із тих, кого я знав колись дуже добре. Два роки — це той проміжок часу, що дає можливість, глянувши одним оком, непомильно, немов інстинктом усвідомити та відчути бридкість, якої набуває навіть гарне колись обличчя.
Попервах з хвилину наче вагаєшся, та потім сприймаєш те обличчя таким, яким воно стало нині: спотвореним і огидним; мусиш упізнавати карикатурні риси, що їх повільно й старанно проорав різець часу за два роки. Слід змиритись із плином часу й портретами, які він створює. Здається, немов упізнавши одне одного (наче іноземну банкноту, яку спершу вагаєшся брати), ми потверджуємо, що не збилися з дороги, що, не дуже тим переймаючись, іще два роки йшли неминучим курсом-дорогою гниття. Оце й усе.
Мюзін, коли ненароком бачить мене, так лякається, що, здається, ладна втекти, побігти невідомо куди. Мюзін вочевидь стає погано, бо я нагадую їй про минуле; але я знаю, скільки їй років, і то так давно, що вона аж ніяк не сховається від мене. Мюзін збентежено спиняється переді мною, неначе перед страховиськом. І вона, така витончена, вважає за пристойне ставити мені незграбні, безглузді запитання, поводиться, мов піймана на гарячому покоївка. В жінок така сама вдача, як у слуг. Може, тієї миті Мюзін тільки уявляє собі, ніби відчуває огиду — бодай цим я ще можу себе потішити. А може, це я лише думаю, ніби я їй огидний. Бо в огидності я, напевне, митець. Зрештою, чому й тут не можна виявляти таке саме мистецтво, як у красі? Це жанр, який ще треба розвивати, так-то.
Я довго гадав, ніби маленька Мюзін звичайна дурепа, але згодом пересвідчився, що цю гадку породило моє марнославство. Адже до війни, як ви знаєте, було набагато більше дурнів і невігласів, ніж тепер. Люди майже не мали уявлення про світ загалом, про царину неусвідомленого… Такі недоумки, як я, ще легше, ніж сьогодні, плутали золото з сухозліткою. Закохавшись у гарненьку Мюзін, я гадав, ніби кохання обдарує мене найпотрібнішим, передусім — сміливістю, якої мені бракувало, — і все тому, що моя маленька обраниця на диво гарна й пречудово грає! Кохання немов алкоголь: що дужче нап'єшся і знесилієш, то, здається, більше в тобі сили, розуму й певности.
Пані Ерот, родичка багатьох полеглих героїв, виходила зі свого провулку тільки в пишній жалобі. До центру ходила вкрай рідко, бо її приятель-аукціоніст виявився вельми ревнивий. Ми збиралися позаду крамнички в їдальні, що, відколи з'явивсь достаток, дедалі більше скидалася на невеличкий салон. Там, при світлі газових ламп, ми гомоніли і розважались, дбаючи про звичаї і пристойність. Крихітка Мюзін сиділа за піаніно й награвала класичні речі, ми всі захоплювалися класикою, як і годилось у ті скорботні часи. Сходились пополудні, сідали тісним гуртом, аукціоніст — посередині, й спільно колисали наші таємниці, страхи та надії.
Нещодавно найнятий новий служник пані Ерот намагався якомога докладніше дізнатись, як чоловік врешті зважується пов'язати свою долю з дружиною. На його батьківщині вільного кохання не було. Ті всі аргентинці, офіцери, пронозуваті клієнти наганяли на нього майже тваринний страх.
Мюзін дедалі частіше забирали до себе південноамериканські клієнти, тож зрештою я добре познайомився з усіма куховарками й слугами тих добродіїв, бо здебільша чекав свою кохану на кухні. А втім, лакеї тих панів мали мене за сутенера. Кінець кінцем геть усі, навіть сама Мюзін і, напевне, завсідники крамнички пані Ерот, стали думати, що я сутенер. Я нічого
