Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

що виявляється під час психічного одужання. Крім того, Дюпре, полюбляючи образну термінологію, назвав цю кризу „визвольною діареєю думки“. До її ознак належить почуття великої ейфорії, пробудження товариськости і, до речі, сонькуватість — хворий іноді може проспати цілісінький день. І, нарешті, на останній стадії, — надмірна активність статевих функцій, тож нерідко монсна спостерігати, що в хворих, перед тим байдужих до сексу, раптом прокидається „еротичний шал“. Звідси й приказка: „Хворий не підходить, а летить до одужання“. Ось такими справді чудовими й точними словами описують успіхи реабілітації, що під ними Філібер Маржето, ще один видатний французький психіатр минулого сторіччя, розумів справді тріумфальне відновлення всієї нормальної діяльности в хворих, що одужують від страху. Щодо вас, Бардамю, я запевняю: віднині ви стали на шлях одужання. Та чи знаєте, Бардамю, що, оскільки ми дійшли такого втішного висновку, не пізніш ніж узавтра я подам у Товариство воєнної психології доповідь про фундаментальні особливості людської психіки?.. Гадаю, то буде вартісна праця. — Звичайно, професоре, я втішений…

— Отож, Бардамю, знайте, я обґрунтовую таку тезу: до війни людина зоставалась для психолога цілком незбагненною, можливості людської психіки становили загадку…

— Професоре, дозвольте мені сказати — я такої самої думки.

— Бачите, Бардамю, війна завдяки своїм незрівнянним засобам впливу на нервову систему дозволяє людському духові сягнути вершин одкровення! Цілі століття ми марно напружували думку, марно віддавались дослідницькому шалові — ці відкриття в патології зроблено нещодавно… Признаймося щиро — до сьогодні ми тільки здогадувались про емоційне й духовне багатство людини! Та тепер, завдяки війні, ми вже знаємо! Через вилом, звісно, болючий, проте такий важливий, немов науці його подарувало саме провидіння, ми проникли в глибини психіки. Вже з перших відкриттів я збагнув, у чому полягає безперечний обов'язок сучасного психолога й мораліста! Потрібно цілковито реформувати наші психологічні концепції! Ось така в мене думка, Бардамю.

— Професоре, я теж гадаю, було б добре…

— Ох, Бардамю, і ви такої думки, а я ж вам нічого не казав! Бачите, в людини добро й зло врівноважені. З одного боку, виступає егоїзм, а з другого — постає альтруїзм… У людей, що належать до еліти, переважає альтруїзм. Хіба не так? Правда ж?

— Авжеж, професоре, саме так…

— А тепер я питаю, Бардамю, яка в еліти моральна риса найвища, яка риса спонукає цих людей виявляти альтруїзм і робить його непереможним?

— Патріотизм, професоре!

— От бачите, а я ж вам нічого не казав! Бардамю, ви зрозуміли мене абсолютно правильно! Адже все так просто: патріотизм і його нерозлучна супутниця — слава!

— Атож!

— Ох! І, відзначу, наші солдатики після перших випробувань вогнем ураз спромагаються звільнитись від усіляких софізмів та теорій, а надто від софізмів самозбереження. Вони інстинктивно прагнуть негайного злиття з правдивим сенсом нашого існування — з нашою Батьківщиною. Щоб дійти такої істини, розум не тільки не потрібний, а й шкідливий! Батьківщина, як і всі найвищі істини, — це щира правда серця, народ ніколи не помиляється! Там, де несумлінний учений сходить на манівці…

— Як добре сказано, професоре! Як добре! Я немов чую античних греків і римлян!

Бетомб палко потис мені руку й майже батьківським тоном пояснив:

— Отак, Бардамю, я й розумію лікування своїх хворих — електрикою для тіла й для душі, великими дозами патріотичної етики, справжніми ін'єкціями оновчої моралі!

— Професоре, тепер я все розумію!

Я й справді розумів дедалі краще. Вийшовши від професора, не гаючись, пішов з товариством на відправу в новісіньку, аж сяйливу, каплицю й примітив там Бранледора, що зайшов за високі двері й потверджував сміливість свого духу, додаючи відваги недорослій доньці консьєржки. Він гукнув мене, і я зразу приєднався до них.

Пополудні, вперше, відколи ми потрапили до шпиталю, до декого приїхали батьки-матері; згодом вони навідувалися щотижня. Я нарешті написав і своїй матері. Вона тішилась, побачивши мене, і скімлила, немов сучка, якій нарешті віддали її цуцика. Цілуючи сина, певне, гадала покріпити його, і все ж була дурніша від сучки, бо вірила в слова, якими її дурили, аби відібрати мене. Сука принаймні вірить лише своїм почуттям. Якось пополудні ми довго гуляли з матір'ю в околицях шпиталю, ходили нещодавно прокладеними вулицями, вздовж яких стояли ще не пофарбовані ліхтарні стовпи, проминали довгі фасади в патьоках, бачили вікна, завішані барвистим ганчір'ям, латаними сорочками, чули, як опівдні смажать вишкварки, ширячи запах старого, прогірклого сала. Серед пустки, що зусібіч спроквола підступала до міста, там, де брехня про міську пишноту, танучи, оберталась на купи гною, місто немов виставляло всім, хто прагнув його побачити, свій велетенський зад, усіяний покидьками та сміттям. Дорогою нам траплялись і заводи, хоч ми намагались їх обминати: звідти несло найрізноманітнішим смородом, часом просто нестерпним, здавалося, огиднішого не може бути. Неподалік, між високими, але неоднаковими коминами обертавсь у руїну ярмарковий майдан, дерев'яні фарбовані коники були задорогі для тих, кому кортіло на них залізти, кого водночас і вабило, й лякало, й стримувало, — недоглянутих рахітичних шмаркачів, що без угаву длубались у носі; лунала музика й витріщалася нужда.

Усе ніби прагнуло відігнати од цих місць правду, що ненастанно поверталась, оплакуючи все на світі; даремно щось діяти, даремно пити червоне, густе, мов чорнило, вино, тутешнє небо завжди однакове, воно ніби замкнене й скидається на величезну калюжу, що вбирає ввесь навколишній дим.

А на землі, де сковує втомою болото, життєві обрії такі самі вузькі, прикриті будинками й заводами. Тут кожен мур — як справжня домовина. Лола пішла від мене, Мюзін — теж, тепер я зостався сам-самотою. Отож і написав матері — хотілося бодай когось побачити. Мені минало лише двадцятий, а я мав тільки минувшину. В неділю ми з матір'ю довго ходили по вулицях. Вона ділилася зі мною своїми дрібними комерційними новинами, переказувала, що в місті говорять про війну, мовляв, війна — тяжкий смуток і навіть „жах“, але, виявивши неабияку сміливість, ми зрештою покінчимо з війною. Вбиті, на її думку, — це просто жертви нещасних випадків, немов на кінських перегонах: коли добре тримаються, то й не падають. Війна для матері — нове страшне лихо, яке вона намагалась не дуже ворушити; те лихо лякало її, бо містило в собі чимало страшного й незбагненного. В глибинах душі вона вірила: таких малих людей, як вона, створено для страждань, у цьому полягає їхня роль на землі, і якщо віднедавна все пішло так погано, це загалом тому, що ті малі люди скоїли надто багато хибного… Можливо, коїли дурниці, навіть не усвідомлюючи їх, та все ж провина лежить на них,