Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Чуваче, та це ж батон, — каже він. Я починаю смикати ногою. — Той чоловік за нами стежить.
— Це в тобі кокс говорить. Звісно, він на нас дивиться. На його місці я б у барі теж не спускав з мене очей. Цим він реально й займається. Він, як і всі тут, упізнає мене, а тепер упізнає й тебе. Сидить і гадає: «Кого вони змовляються пришити? І коли саме вони збираються когось пришити? Мені розслабитися чи линяти звідси, хапаючись за штани?» Мені навіть обертатися не треба: я відчуваю, як він однією рукою стискає склянку, а пальцями другої — тарабанить по стійці. Дивись, зараз я на рахунок «три» обернуся, різко, — і він відведе очі. Один, два, три.
— Ха-ха, чувак мало не перекинув склянку. Братане, може, це фараон?
— Може, тобі лучче перестати мацати свою паршиву волину? У тебе попереду ще двадцять два дні різдвяної відпустки. Встигнеш додати кілька зарубок.
Віпер пильно на мене дивиться, а потім починає сміятися. Ніхто не регоче так, як він: спершу хриплувато, тоді раптом набирає силу і вибухає на всю кімнату. І хто навчив цього ніґера так реготати? Сміх розкочується по бару, і його мимоволі підхоплюють інші, бо він заразливий.
— Сьо’дні я більший параноїк, ніж завжди.
— Це того, що ти ждеш од завтрашнього дня чогось особливого. А насправді всі дні однакові. Знаєш, чого я вибрав саме тебе, Віпере? Знаєш? Бо я в людях найбільше не терплю, коли вони кажуть мені ті’ки те, що збираються зробить. Тому я й не вірю жодному політикану: вони кажуть те, що ще ті’ки думають робити.
— Ніколи не дозволяй політикану зробити тобі послугу Він потім з тебе не злізе... Я тобі не розказував, як зустрівся зі Співаком?
Десять тисяч разів, але я про це не нагадую. Є речі, які він повторює десять, сто, тисячу разів, поки сам, зрештою, не втомлюється.
— Ні, не розказував.
— Три роки на службі...
Роки в буцегарні він завжди називає «службою».
— Три роки. Нас вивели на пляж Порт-Гендерсона.
— Вони водять в’язнів купатися? Я б зразу звалив.
— Ні, ні, ні. Нас виводили на роботу — рубати дерева. Твоя правда: була б така змога, я б умить охоронця рубонув. Ну та то таке, братане. Працюємо ми, значить, і раптом бачу — звідкись підходить Співак зі своїм дружбаном. Дивиться на мене і каже: «Ми тут всі будемо за тебе боротися, ясно?» А я стою ні в сих ні в тих... Це він мені каже, що буде боротись за мої права! А потім сміється і йде собі. Після цього я того вилупка зненавидів усією душею.
Він реально ненавидить Співака. Хоча реально та історія жодним краєм Віпера не торкається. Він же думав, що розмовляють з ним, — ось у нього серце і тенькнуло. Віпер навіть хотів був до нього підійти, дарма що охоронці дивилися. А потім до бідака таки дійшло, що Співак звертається не до нього, а до того, хто був поруч, тобто до свого дружбана. З якоїсь причини — навіть після батога з цвяхами, кийків і після того, як йому насцяли в рис за суперечку з охоронцем, — саме це вражає Віпера найбільше. Через це в нього аж кров закипає. Те, чого насправді не було, він хоче думати, що було, і саме з таким результатом. Ну, а мені по шарабану; головне — це щоб його тягнуло стрельнути тоді, коли мені того тре’.
— Нас усі вже ждуть біля халупи, — кажу я. — Всі, крім Бам-Бама. Візьми мою тачку й забери його. Він весь день стежить за будинком.
— Без питань, братане, в натурі.
Бам-Бам
азна-що відбувається, коли волина приходить у твій дім жити з тобою! Спершу це помічають люди, що живуть з тобою. Жінка, з якою живу я, починає дивитися на мене інакше. Всі розмовляють з тобою інакше, коли бачать, що з твоїх штанів аж випирає. Ні, річ навіть не в цьому. Коли волина приходить у твій дім жити з тобою, то це саме їй, Волині, а не людині, яка її тримає, належить останнє слово. І воно проходить між чоловіком і жінкою, коли вони розмовляють, навіть несерйозно, навіть про дрібниці.— Вечеря готова, — каже вона.
— Я не голодний.
— Окей.
— Треба, щоб вона була теплою, коли я зголоднію.
— Як скажеш.
Коли волина приходить у твій дім жити з тобою, жінка, з якою ти живеш, починає поводитися з тобою інакше — не холодно, але вона тепер зважує свої слова, відміряє їх перед тим, як до тебе заговорити. Але волина розмовляє і з господарем; спочатку каже, що ти нею ніколи не оволодієш, бо зовні є тьма людей, у яких зброї нема, але вони знають, що вона є у тебе, і коли-небудь уночі вони прокрадуться, мов Нікодемус, і викрадуть її. Ніхто по-справжньому волиною не володіє. Ти цього не знаєш, поки вона в тебе не з’являється. Якщо хтось її тобі дає, то цей хтось може й забрати її назад. Інший, побачивши її в тебе, може вирішити, що насправді вона належить йому. І він не спить, поки нею не заволодіє, бо доти не зможе заснути. Жадоба до зброї гірша, ніж жадоба до жінки, бо жінка принаймні може теж жадати тебе. Ночами мені не спиться. Я стою в темній тіні, дивлячись на неї, погладжуючи її; дивлюся і чекаю.
Через два дні після того, як зникає Папа Ло, ми чуємо, що він був у Англії, де дивився за туром Співака. Ходить чутка, що в цей же час у Англії перебував і Фаннібой, але ніхто не може сказати, чи це правда: останнього стукача тут розп’яли прямо на Ґарбиджлендсі. Той, хто завозить волини в гето, каже, щоб ми вночі чекали в контейнері з написом «Концерт за мир». Коли ми втрьох прибуваємо в док, там так порожньо як після «дружнього візиту» Клінта Іствуда[118]: кран
