Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Сьогодні ввечері я стежу за домом Співака один, хоча в інший час нас тут ціла компанія. Коротун з великим ротом — він у нього за менеджера — вважає нас купкою звичайних тутешніх хлопів, які тут чи то жебрають, чи то думають, де б нарити «травички», чи то мріють, щоб їм дали шанс пограти, — але все ’дно позирає з підозрою. І ми повертаємося в гето, а білий, який, здається, знає Патлача, розповідає нам про кожну кімнату в його домі. «Там усі на своєму місці, навіть ті, хто під ним, і в певний момент вони розійдуться на перерву, ні — на велику перерву, може, навіть поїдуть відірватись на якусь дискотеку десь у Кінгстоні. Ясно?» Каже, що в будинку тільки один вхід і один вихід. Що він влаштовує собі перерву десь о дев’ятій — дев’ятій п’ятнадцять і йде на кухню сам; ніяких дітей у домі немає, всі ж інші в цей час — або в студії, або збираються розходитись. Що зі сходів угору добре видно кухню, але нам треба буде все те місце потім гарненько вимити — як душем, щоб уже напевне. Що двоє — за кермом, двоє — всередині, а четверо — «на чатах зовні». Ми не зовсім розуміємо, що білий має на увазі, і Джосі Вейлз розтовкмачує: четверо не повинні чхати зовні, — звучить, як повна нісенітниця. Американець знову червоніє, а той, хто завозить волини в гето, роз’яснює врешті, що білий має на увазі «стежити за будинком зовні». Нам показують фотки. Співак — на кухні, він і білий, що керує лейблом; він же — в студії, з виряченими очима (ма’ть, поперло від міцної трави), а з ним новий гітарист, прямо з Америки (уже встиг трахнути одну дівулю, а заодно — і її сестру); він сидить на динаміку так, наче це він — Співак і вже втомився від самого Співака. Вся Ямайка в очікуванні концерту «Усміхнись, Ямайко». Навіть дехто з гето збирається, бо Папа Ло каже: хоча воно й пропаганда ННП, але на Співака сходити треба. Ну а я думаю тільки про те, що лишилася всього одна ніч — і я перестану голодувати. Ще одна ніч — і я зніму із грудей «С» Супермена, а з пояса — «Б» Бетмена.
Алекс Пірс
причина, чому історія гето ніколи не супроводжується фотографіями. Нетрі третього світу — завжди кошмарний сон, який ігнорує поняття і факти, навіть ті, що здаються незаперечними. Видива з пекла, які переплітаються, накладаються одне на одне та відтягуються під свій власний саундтрек. Звичайні правила тут не діють. Залишається уява, сон, фантазія. Варто вам опинитися в гето — особливо в гето Західного Кінгстону, — як воно відразу ж втрачає реальні обриси, щоб набути гротескного вигляду, щось на зразок творінь Дайте чи інфернальних картин Ієроніма Босха. Це іржаво-руда камера в пеклі, яку неможна описати, тому я й не намагатимуся. Фотографувати тут безглуздо, бо деякі частини Західного Кінгстону, як-от Рема, просочені такою гнітючою та непроглядною огидою, що внутрішня краса, притаманна процесу фотографування, все одно згладжуватиме ту мерзоту, якою все є насправді. Краса не має меж, однак те саме можна сказати і про убогість, а єдиний спосіб чітко охопити всю повноту безкрайого виру мерзоти, що уособлює собою Тренчтаун, — це його уявити. Можна описати його і в кольорах: червоне і мертве — як засохла кров; коричневе — як бруд, глина чи гівно; біле — як мильна вода, що струменить вузькою вуличкою. Блискуче — як новий цинк на даху чи огорожі поруч зі старим цинком: сам цей матеріал є живою історією того часу коли політик востаннє робив що-небудь для гето. Цинку Восьми Провулках сяє, як нікель. Цинк у Джунглях — продірявлений кулями і покритий іржею кольору ямайського ґрунту. Щоб зрозуміти гето, зробити його реальним, треба забути, що ти його бачив. Гето — це запах. Іноді це щось солодке — як дитяча присипка, що нею жінки припудрюють свої груди. „Олд спайс“, „Інґліш Лезе“ і „Брут“[122]. Сирий запах недавно забитої кози, стручковий перець у юшці з козячої голови. Їдкі хімікати в мийному засобі, кокосова олія, карболка, лаванда в милі, сеча зі шматками старого калу — все це смердить і струменить узбіччями. Знову вогненний перець — у курці по-ямайськи. Кордит з недавно пристріляного пістолета, гівенце в дитячих підгузках, залізо в запеченій крові після вуличного вбивства, що лишилась після того, як прибрали тіло. Запах тримає в собі спогади і про звуки, яких у нетрях теж безліч і які теж мають свою символіку. Реґі — стильний і сексуальний, але водночас брутальний і вбогий, як і вкрай збіднілий, примітивний дельта-блюз. Із цієї суміші — гострого перцю, крові від стрілянини, брудних струмків і солодких ритмів — виривається голос Співака: не лише звуком у повітрі, а й живим духом страдника, який завжди там, звідки він родом, і не важливо, де він насправді...»От лайно... Пахне так, наче я пишу для леді, які обідають на П’ятій авеню. «Безкрайого виру мерзоти»? Оце так загнув! Для кого, в сраку, я пишу? Аж можна проникнути глибше, докопатися до потаємної суті Співака, — але мені це не вдалося, як і будь-якому журналістові до мене, бо, бляха-муха, справжнього Співака не існує. Та це реальний доказ того, що він, справжній, таки недалеко, — але він став чимось-кимось іншим, злетівши на вершини гіт-парадів. Ставши чимось на зразок алегорії, він з’являється, коли дівчина, що проходить під вікнами готелю, співає, як їй обридли «ізми» та «азми». Або коли пацани з вулиці, в яких у животі бурчить від голоду, співають про ситість, — але уривають пісню на наступному рядку: про те, що відомо всім, усе ж безпечніше мовчати.
Вуличні ліхтарі сяють за вікном помаранчевим світлом, тягнуться ланцюжком до самої бухти. Та ось вони гаснуть, як сірники: перший, другий, третій. Тільки-но звернеш на них увагу: отой он — жовтий, а той — білий, — як вони гаснуть, квартал за кварталом. Я моргаю — і світло в моєму номері теж гасне. Кінгстон вимикають уже втретє за мій нинішній приїзд, але на небі
