Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк
Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули, аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним харчем, а — СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної страхом голоду плоті… Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на землю… Посіявши мор духовний — пожали голодомор фізичний… Бо справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: “Хліб і вода — нема голода”, “Хліб-вода — козацька їда”, “Той не людина, хто горя не знає”, “Голод — не тітка, не дасть пиріжка”…
Але досить моралі. Я не картаю цих людей — я їх ридаю… Але досить і лементу та лементацій буквоїдських. Прийшла пора просто згадати, пом’янути нас вчорашніх і подивитися в очі нам — сьогоднішнім: що там, в очах? На дні зіниць, у глибині душі?
ХРИЗОНТ ВОСКРЕС!Мені досі не віриться, що спочатку на землі був рай. Важко повірити і в те, що спершу було Слово… Бо й досі мені здається, що все починалося з голоду. Якщо не в світі, то, принаймні, в моєму селі. Привид голоду, що ховався вдень на сільському цвинтарі, опівночі виповзав із братських могил, із глибин людської пам’яті і блукав-бродив темними вулицями, терзаючи темними кошмарами християнські душі.
Не знаю, може й хто боявся, але в нашій родині про голодомор говорили відкрито, згадуючи й страшні, і трагікомічні випадки. А історія про те, як один брюшок наївся грушок стала майже хрестоматійною повчальною казкою, яку старші по сто разів переповідали і мені, і моїм двоюрідним братам Петі й Колі. Розказували, буцімто один сільський дядько, побачивши, що діти його з голоду пухнуть, вкрав у колгоспі теля, зарізав, шкуру закопав на городі, а м’ясо посолив і заховав у яму, яку вишпортав у хаті під полом. Ночами, щоб ніхто не пронюхав, варили вони те м’ясо і відживали потроху. Але в селі, де вже й жаби не квакали, собаки не гавкали, коти не нявкали, скоро м’ясо пронюхали. Нагрянули активісти, уповноважені з міліцією. Шукають — не знаходять. А в хаті — така бідність, такі, злидні, такий голод голодний! Старші мовчать, чорні та темні, а найменший, рочків зо три, сидить на полу, черевцем світить голим.
— Що, брюшок — наївся грушок? — питає малого, за пупець знічев’я лоскочучи, уповноважений.
— А не глюшок… А не глюшок, — регоче малий. — А мня-я-яса!
— А де ж ти його взяв? — і далі собі грається з дитиною перевіряючий. — Га? Де ти його взяв?
— А гондо! — показує дитя під піл.
Піл порубали, яму розкопали, а всіх за контрреволюцію — в Сибір. Там вони усі — і брюшок, що наївся грушок разом з ними — і згинули…
Та й у селі люди пропадали. Було таке, розказував татові дід Бандура, який у 33-му труповозом робив.
— От, — казав, — точно знаю, що Магдалининих дітей не відвозив до ями, а десь їх не стало. А вже як саму Магдалину відвозив, призналася, плачучи, що… гет навіт самому страшно вимовити… з’їла… І місце показала за хатою, де кісточки їхні поховала….
Тато мені теж це місце показував… На тому страшному обійсті жили уже інші люди можливо, й не знаючи, які нелюдські трагедії відбувалися тут якихось двадцять років тому… А може, й знали, та не брали до серця? Не лопнуло ж моє дитяче сердечко від цієї страшної інформації… Лиш застукотіло, забилося, як спіймана пташка в котячих пазурах… Тиждень я ходила сама не своя, а мама журилася, що це я за така дитина, що то скаче, мов козеня, веселиться, а то тиняється, як несповна розуму, і кричить уві сні, як з гарячки.
— Дитину наврочили. — Казали авторитетно мої баба Тетяна, сердиті на маму за те, що та не вірила в забобони, а тільки — в Бога, і підкликали мене:
— А йди-но, синку під піч.
Діставали з-за опічка пляшку зі свяченою водою, на замовлення принесеною богомільною Юхимкою з Мочульської церкви ще позаторішнього Водохреща, пхали мене під челюсті печі, вмивали, втирали підтичкою, і, перехрестивши, відпускали з Богом. Правду кажучи, мені відпускало. Після зняття вроків я згадувала про нещасну Магдалину і її дітей лиш тоді, коли йшла попри її хату до лавки або до тата в сільбуд. І хоча знову вночі кричала уві сні, але не так голосно.
— Дитину злякали, — казали мої баба Тетяна вранці, йшли за свіжим яйцем у курник, садили мене під єдиний у хаті образ і викачували переляк, примовляючи, молитви шепочучи та качаючи по моїй голові, спині, грудях, руках-ногах теплим яйцем. Осіняли мене хресним знаменням і розбивали яйце у гранчастий стакан.
Мама на цю годину виходила з хати, щоб не бачити того ковдовства, тож ми з бабою спокійно могли роздивитися, що ж то за біда така мені спати не дає.
— Слава Богу, не на смерть, — казали баба, дрібно хрестячись і лякаючи мене до смерті одним тільки словом смерть. — Бо якби на смерть, то був би хрест чорний, або гріб. Не бійся, будеш жити.
А щоб нечиста сила не могла мене дістати, вчили різних приповідок, приказок, замовлянь-відмовлянь, ритуалів усіляких… Якщо вірити моїм бабі Тетяні, то й кроку не можна було ступити по землі, не те що добру справу зробити, без молитви до Бога і всіляких заклинань проти лукавого. Якби я зараз усе їхнє знаття описала, то вийшла б ціла енциклопедія народних вірувань…
Мені після викачування яйцем також легше стало, а може, від бабиних казок про те, що помутнілий білок, сколочений жовток вказували на переляк, який мучив мене, а тепер сам з переляку втік на хащі-стращі, на ліси дрімучі, на води текучі… Та щоби він
