Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

Коли померли мої баба Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моїм татом. Усе чіплялася: що, та як, та чому? Татові теж не вистачало співрозмовника, адже після тюрми він остерігався говорити з чужими про політику. Так уже в мого тата виходило: про що б він не говорив, а виходило—про політику. Отож і радий був, що є зацікавлений слухач, байдуже, що малий — виросте. Так воно й сталося: я й справді виростала не так під зорею радянської влади, як під знаком радянської політики. Бо те, що тато мені розповідав про минуле, кардинально відрізнялося від почутого мною у школі і проливало світло на замовчуване, наприклад, на події тридцять сьомого, про які боялися згадувати і за Хрущова.

У 37-му татові сповнилося сімнадцять. Він уже закінчив семирічку і навіть хотів їхати в Москву до старших братів продовжувати навчання, але мої баба Тетяна його не відпустили від себе. Такий давній сільський звичай і патріархальний закон: наймолодші діти мають залишатися при батьках, щоб доглядати їх на старість. І мій тато, такий непокірний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотів учитися, — підкорився прадідівському закону.

А оскільки на той час у моєму селі, як і по всій Україні, успішно завершилась не тільки колективізація — голодом 33-го, а й українізація — створенням невеликої бібліотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина сільських пролетарів і брата червоноармійців, поставили бібліотекарем. Дали коника, яким він мав із району за 25 кілометрів у мішках привозити книжки. Що він і робив час від часу, не відаючи, що не мине й кількох років, як йому доведеться у тому ж мішку, але не кінно, а пішо відносити ті книжки назад у район, ще й під наглядом міліції.

Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селі називали директора радгоспу, який недавно організувався на току колишнього сільського пана, вцілілому тільки тому, що був серед поля. На жаль, перший директор радгоспу, за національністю нібито румун, не вцілів. Його забрав, за чутками, серед ночі “чорний ворон” разом з директором Соболівського цукрозаводу. Подейкували, нібито пішли арешти й інших великих начальників — і в районі, і вище…

А через якийсь час під бібліотеку, що разом із клубом розташувалася в панських стайнях, під’їхав вершник у шкірянці й портупеї. Відрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на полицях, звіряв щось із бомагою, яку витягнув з внутрішньої кишені кожанки, а по всьому ляснувнею по столу перед татовим носом і наказав:

— Усі вказані у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в міліцію.

Бахнув дверима і поскакав, порипуючи сідлом, на Метанівку.

Провівши очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папір. У списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий… Татові улюблені письменники. Він ще нічого не розумів, але відчував, що знову з півночі, з Москви, насувається щось страшне… вже не проти простого народу, а проти людей вчених і високопоставлених.

Цілу ніч мій бідний тато перечитував книжки, приречені на екзекуцію, завчав напам’ять вірші, ніби відчував, що прощається з ними і з їхніми авторами на все життя.

Коли у 90-х, після Оксамитової революції і оголошення Незалежності, заговорили відкрито про перше “Розстріляне відродження” 20-30-х років, це не було для мене відкриттям страшної таємниці. Про цю диявольсько-сталінську косовицю української інтелігенції я чула від свого тата малою дитиною ще в середині 50-тих. Знала поіменно усі її жертви, і навіть їхні твори, які мені батько читав напам’ять. Особливо він любив вірші Зерова, “Сині етюди” Хвильового і “Сонячну машину” Винниченка. А пам’ять тато мав феноменальну. Принаймні, десь на початку 60-тих, за “хрущовської відлиги”, коли йому дозволено було працювати завклубом, він по пам’яті поставив п’єсу Миколи Куліша “Мина Мазайло”, в якій тьотя Мотя, а насправді перебрана в тьотю-мотю Палярушка, зізнавалася перед усією громадою, що “лучче бить ізнасілованой, чем украінізірованой”. По сьогодні у моєму селі тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якої біди вилізло… А бідою в нас називали ще й те місце, звідки діти вилазять…

Отакі мої перші уроки української мови й літератури та української історії, яку не можна читати “без брому”. До речі, вперше цю метафоричну оцінку нашого національного буття я почула не у якомусь Мюнхені, не в Канаді, не у Львові і не в карпатській криївці, а в глухому повоєнному селі, в самому центрі України, від простого сільського інтелігента — свого тата. І це прошу взяти на замітку усім тим українолюбам, які вже дістали мене балачками, хто більший патріот, і кому найбільше завинила Україна тим, що й досі ще не вмерла.

Малою я страх як любила ходити в гості, але тільки в одні — до дядька Тьоми й дядини Ксені. По-перше, тому, що вони вгощали мене горіхами, яких мали навалом: аж цілих п’ять величезних старих дерев, з яких восени горіхи сипалися градом, а взимку шурхотіли скрізь: на теплій печі, в мішках у холодній хаті, на веранді в кошиках. По-друге, тому, що дядько з дядиною любили гостей, бо жили аж на краю села, на Ґонтах, і були бездітні, якщо не рахувати дядькову дочку Віру, що, власне, могла вважатися більше дочкою мого тата, аніж свого власного. Справа в тім, що перша дружина дядька Тьоми, не дочекавшись, поки чоловік дослужить у Москві, знайшла собі черевика і втекла з ним у Ленінград, покинувши малу Віру на моїх старих бабу Тетяну з дідом Омельком та мого сімнадцятирічного тата, теж Тьому. От мій тато Віру й вирощував… чи виховував, одно слово, був їй за рідного тата і за рідну маму.

Така історія. Звичайно, сумна, але в ній мене ніщо так не цікавило, як лиш той черевик, з