Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Тобі його треба, того черевика? Ще мала до черевиків! — нагримала на мене мама, зовсім збивши з пантелику, та ще більше засмутивши, бо зі сказаного виходило так, що тепер мені не світять черевики до сивого волосся.

— В чому ж я ходити буду? — журилася. — Видко, як баба Наталка, в чунях…

Тільки вже десь у класі третьому, коли трагічну історію Віри, покинутої напризволяще рідною мамою, моя мама переповідала в тисячу якийсь там раз, до мене дійшло, чого це мені зась навіть питати про того черевика. Бо той черевик був насправді зовсім не черевиком, а… жах! полюбовником Віриної мами на прізвище Черевик! Отакий позор! Моїй мамі встидно було навіть слово це глупосне вимовити: полюбовник! А я все: що за черевик та що за черевик?! Але з іншого боку, звідки мала знати, хто той черевик?!

Дядько з дядиною ніколи про ту історію не розказували, бо на той час Віра уже виросла і вчилася, дякуючи моєму татові, що вірив дуже в науку, в зоотехнікумі в Теплику. Там само вчився й Василь, двоюрідний мій брат по тітці Гані, якого тато мій теж виховував: заким Віру покинула мама, у Василя вмер тато, і тітка Ганя принесли його дідові з бабою — до компанії з Вірою. Хоч насправді, моєму татові нежонатому — на голову.

З Теплика (за 25 кілометрів) у ті часи було важко добиратися, особливо зимовими заметами і весняним бездоріжжям. Ото й транспорту було, що якась попутна підвода, яка вряди-годи когось тяжкого (важко хворого) до лікарні відвозила. Тому наші студенти рідко бували вдома, а дядько Тьома з дядиною, що жили на своїх далеких Ґонтах самотою, були раді гостям. А мені — найбільше, бо я була їм родичкою аж задвоє, позаяк дядько Тьома Старший, після історії з тим Черевиком, теж не зостався босим, а оженився на двоюрідній сестрі моєї мами, теж Ксені і теж — красуні.

Але, як розказували мої тітка Вера, була в нашому роду по їхній лінії ще краща дівка, сестра прабаби Зінаїди — Настасія. Така вже гарнюща, білолиця, синьоока та чорнобрива, що, побачивши її на ярмарку в Соболівці, куди мій прапрадід Ярмило Драченко вивіз яблука продавати, красносільський пан буцімто онімів, як перед восьмим чудом світу. А Настуня сидить собі на возі, в передку, високо сіном вимощеному, ряднами застеленому, усі в поликах, стрічках, намисті дорогому та в корсетці шовковій, їсть яблуко й гадки не має, що пан красносільський здалеку за нею умліває. Аж коли почали з усього базару парубки збігатися Ярмилові яблука купляти, пан розворушився та й притьмом до воза й каже:

— Господарю, продай мені цю дівчину разом з яблуками, возом і кіньми. Заплачу, скільки запросиш.

— Як пан хце яблук та ще й коней з возом, то пшепрошам. А дочку не продам ні за які гроші, якби навіть ви їх із цілого світу згребли.

— А за дружину мені віддаси?

— А то вже дочку питайте. Я силувати не буду, хоч би яким ви паном великим були.

Не встиг Ярмило з дочкою з ярмарку вернутися, як під ворота свати у каретах підкотили…

Мої тітка Вера цим історичним епізодом дуже пишалися, але не стільки родичанням з панами, як вродою прабаби Настасії та гідністю прапрадіда Ярмила, що вмів з панами як з рівнею говорити.

А крім того, було у нашім роду аж п’ять Іванів, три Василі, два Олекси, один ближчий, другий — дальший, дві Варвари, одною з яких виявилися мої тітка, що їх усі знали як Верку, чотири Марії: одна — рідна мамина сестра, друга двоюрідна, а третя — бабина братова, а четверта — троюрідна татова сестра, прозвана Лиходолицею. Вона жила одна, по дорозі на Поляки, у старій, ще дідівській хаті, що ховалася у великому вишневому садку. І ми з татом часом ходили туди вишні рвати. Але тітка Лиходолиця навідувала нас щотижня, бо мій тато був для неї єдиним у житті порадником і помічником.

І Марфин у нас було дві. Одна вмерла ще дівчиною, а друга до самої смерті дівувала і теж часто приходила до тата — просила то город зорати, то тин загородити… І було в нас дві Ганни, одна Куркова, друга Мойсова — татова рідна сестра, яку я теж любила, та ще більше її портрет у хаті над дверима, де вона — молода, у вишитій сорочці, а по сорочці течуть-не стікають двома Дунаями дві товстелезні чорні коси… Були ще Зіня, Варвара, Сергій, Пократ, Михтодь, Нестор, Терентій, Лукія, Юхима, Килина, Ірина, дві Надії і одна Надезя…

Були в нас козаки, гайдамаки і духовні особи, теслі й орачі, багачі й злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі і на війнах убієнні, більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти, були Марта і Дарка, котрі померли в голодовку, були Омелько й Кирило — не вбиті у Першій світовій, Григорій — убитий в Громадянську, Ахрем і Василь, які загинули героїчно-безневинно у Другій світовій…

І ще сорок святих мучеників…

Якою має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися, відбувалися як люди — у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше — неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову — ковтати, ковтати… жерти, замітаючи хвостом криваві сліди…