Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
І знайшла. Вона терла його все сильніше й сильніше. А потім відчула, як усередині неї щось розкрилося. Біль у лоні обернувся на щось інше — спалах полум’я, вихор насолоди, жар, що виривається з розпеченої грубки. Алма повністю віддалася своїм відчуттям. Вона була невагома й безіменна, ні про що не думала й про все забула. А тоді перед її очима спалахнуло світло, яскраве, наче феєрверк, і все скінчилося.
Їй стало тепло й спокійно на душі.
Відколи Алма себе пам’ятала, її розум уперше звільнився від сумнівів і хвилювань, від клопотів і бентежних думок. А тоді з цього чудесного пухкого спокою зародилася одна думка й затьмарила собою все решту: треба буде зробити це знову. Не минуло й півгодини, як Алма вже стояла в передпокої Білого Акру, схвильована й розпаленіла, й приймала гостей. Того вечора серед них був серйозний молодий чоловік на ім’я Джордж Гокс, філадельфійський видавець вишуканих друкованих творів, книжок, часописів і журналів із ботаніки, а також статечний старший джентльмен Джеймс К. Пек, який викладав у коледжі Нью-Джерсі в Принстоні й недавно видав книжку про фізіологію негрів. Артур Діксон, блідолиций наставник сестер, теж, як завше, сидів за столом, хоча він майже не брав участі в розмовах, а цілий вечір стурбовано розглядав свої нігті.
Джордж Гокс, видавець ботанічних книжок, уже не раз гостював у Білому Акрі й дуже подобався Алмі. Сором’язливий, добродушний і страшенно розумний, він був схожий на великого, незграбного, вайлуватого ведмедя. Вбрання завелике, капелюх зсунуто набакир, а сам він переминався з ноги на ногу, не знаючи, де стати. Джорджа Гокса було нелегко розговорити, але коли він нарешті долучався до бесіди, слухати його була одна приємність. Про ботанічну літографію він знав більше за будь-кого в Філадельфії й друкував розкішні видання. Джордж Гокс розповідав про рослини, митців і палітурне ремесло з великою любов’ю — Алма обожнювала його товариство.
Другий же гість, професор Пек, вечеряв у них вперше, і Алма відразу його незлюбила. З усього було видно, що він зануда, ще й надокучливий. Тільки прибувши до маєтку, він на двадцять хвилин застряг у передпокої, переповідаючи з прискіпливістю Гомера всі перипетії своєї мандрівки з Принстона до Філадельфії. Вичерпавши цю захопливу тему, професор висловив своє здивування, що Алма, Пруденс і Беатрікс складуть компанію джентльменам за вечерею, адже бесіди, які вестимуть за столом, явно не їхнього розуму діло.
— Е, ні, — заперечив Генрі. — Думаю, ви скоро побачите, що моя дружина й доньки вміють непогано підтримувати розмову.
— Справді? — недовірливо перепитав гість. — І на які ж теми?
— Ну, — Генрі потер підборіддя, кинувши оком на своїх домашніх, — Беатрікс знає все, Пруденс тямить у мистецтві й музиці, а Алма — он та висока, міцна дівчина — розбирається в ботаніці краще за всіх.
— Ботаніка, — зневажливо повторив професор Пек. — Вельми корисна розвага для дівчат. Я давно здогадувався, що то єдина наукова царина, що пасує жіночій статі, бо ж у ній немає ані жорстокості, ані математичної точності. Моя донька теж гарно малює польові квіти.
— Як цікаво, — пробурмотіла Беатрікс.
— Так, доволі цікаво, — відповів професор Пек і обернувся до Алми. — Бачите, жіночі пальці піддатливіші. М’якші за чоловічі. Дехто каже, що вони краще підходять для такого делікатного заняття, як збирання рослин.
Алма, яка зроду не червоніла, зашарілася по самі вуха. Чому цей чоловік говорить про її пальці, піддатливість, делікатність і м’якість? Тепер всі дивилася на Алмині руки, які ще недавно занурювалися в її лоно. То було нестерпно. Краєм ока вона помітила, що її давній приятель Джордж Гокс співчутливо їй усміхається. Джордж червонів увесь час. Він вкривався рум’янцем щоразу, як на нього хтось дивився, щоразу, як мусив говорити. Мабуть, він співчував ніяковому становищу Алми. Відчувши на собі погляд Джорджа, Алма аж побуряковіла. Вперше в житті в неї відняло дар мови, хотілося, щоб ніхто на неї не дивився. Вона була готова на все, лиш би не сідати того вечора за стіл.
Проте Алмі пощастило — професора Пека найдужче цікавила власна персона, і коли подали вечерю, він узявся читати довгу, докладну лекцію, так нібито Білий Акр був аудиторією, а господарі дому — його студентами.
— Дехто, — почав він, акуратно згорнувши серветку, — заявив недавно, що темний колір шкіри негрів — це всього лиш шкірна хвороба, яку, ймовірно, можна змити, правильно дібравши хімічні речовини, й так зробити з негра здорову білу людину. Це неправда. Мої дослідження довели, що негри — не хворі білі люди, а окремий біологічний вид, що я зараз і продемонструю…
Алмі було важко його слухати. Її думки втікали до «Cum Grano Salis» і палітурної майстерні. Втім, того дня Алма вже не вперше почула про геніталії і людську сексуальність. На відміну від інших дівчат — яким батьки казали, що немовлят приносять індіанці, або що вагітність наступає, коли в маленькі прорізи в животі жінки вкладають сім’я — Алма знала основи людської анатомії — і чоловічої, і жіночої. У Білому Акрі було надто багато медичних трактатів і наукових книжок, щоб вона нічогісінько не тямила на цю тему, та й ботанічна термінологія, яку Алма знала як свої п’ять пальців, була сповнена сексуальних відтінків (сам Лінней називав запилення «шлюбом», квіткові пелюстки — «величною запоною над ліжком», а квітку з дев’ятьма тичинками й однією маточкою сміливо порівняв із «дев’ятьма чоловіками в спальні однієї нареченої»).
Крім того, Беатрікс нізащо не дозволила б, щоб її доньки виросли невинними ягнятками, які самі наражають себе на небезпеку — надто, зважаючи на трагічну історію рідної матері Пруденс. Тому Беатрікс, затинаючись, ніяковіючи й гарячково обмахуючись віялом, сама розповіла Алмі з Пруденс про найголовніші моменти людського розмноження. Та розмова нікому не була приємною, і всі хотіли якнайскоріше її спекатися — але інформація дійшла до адресата. Якось Беатрікс навіть застерегла Алму, що деяких частин тіла заборонено торкатися, хіба що вона вмивається, і що у вбиральні не можна затримуватися через небезпеку порочних потягів, які виникають, коли перебуваєш на самоті. Тоді Алма пропустила материні застереження повз вуха, бо ті звучали безглуздо: кому спаде
