Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Федька причинив щільненько за «циганами» ворота, шворіньком їх приткнув. Сказав навздогінці братові: «Ти не знаєш мене, я не знаю тебе — і квит!» Та, видно, збрехав свояк-поліцай. Чогось тягло його зазирнути, як живе старший на новому місці. Дивак Федька і тут не обходився без дивацтва: відвідував рідню не серед білого дня, як це ведеться межи людьми, а вибирав найглухіші ночі.

Одного разу, коли надворі поскрипував нудний холодний дощ, і могильне «ховав» десь вигукував сич, в Антоновій комірчині аж до світанку горів каганець. «І досі кліпаєте? — сердилась Одарка, неспокійно повертаючись у ліжку. — Кінчали б уже, бо хтось наскочить». — «Зараз, зараз», — відказував Антон і затуляв рядном сліпака. За столом сидів плечистий рудобровий Максим Деркач. Як і батько, він був міцний і жилавий, обличчя гостре, з вузькими зеленкуватими очима й орлиним носом. Він намагався говорити пошепки, та в нього виходило, наче хтось бубонів з бочки.

— Чуєш, Антоне? — пригинався над столом Деркач. — Мудруй не мудруй, а найкраще по-моєму. Я ж не раз перевіряв: і з цього боку, і з того боку міст охороняється. Сам бачив: ходять німчаї, як заведені. Вдень по одному, вночі — по два. Так що з берега нема чого й лізти — потоплять, як цуциків… Ото й кажу: підпливемо тихенько на плоту, зробимо своє діло, а тоді вниз — за течією…

Вже почало сіріти на вулиці, і Максим зібрався додому. Закурили на дорогу. Антон накинув старенький плащ, що й досі пахнув нігроловим маслом, сказав жінці, що проведе товариша: «Низом підемо, попід городами… Менше очей…» Антон легенько відсунув клямку, штовхнув коліном двері (вони відкривалися з хати надвір), намоклі дошки глухо вдарились об щось цупке. «Йой!» — скрикнуло якесь опудало, товсте й незграбне і посунулось на землю. Наче куль очерету впав із стріхи — в темряві не розбереш. Антон облапав оту сіру купу.

— Федька? — здивувався Антон (а рукою Максимові: не виходь, у куток ховайся). — Федька? Ти чого тут? Серед ночі, як вовкулака…

— Чого, чого! — заскиглив браток. — Бахнув по лобі, аж іскри посипались… В гості прийшов, а ти частуєш… дрюком. Помацай, гуля осьо, як кулак…

— Щось пізно в гості… Так, не дай боже, як будеш двері обнюхувать, хтось і горщик тобі розгатить…

— Обнюхувать… За кого мене щитаєш?

— За поліцая.

З темно-кошлатого неба, що притислось до самої землі, сіявся дрібний осінній дощ. Сердито дзюрчала вода в канаві. Федька, охкаючи, встав, обтрусив шинельку: «Тьху, висушив тобі поріг!» — і зітхнув докірливо:

— Ех, Антоне, Антоне! Можна сказати, через тебе страждаю. Дивляться косяком, пайку врізали. І за що? Все, значить, за брата, за тебе, Антоне. Кажуть: на красних робив, аж тріщало, а зараз, мовляв, сто болячок у нього… Симулянт! — Федька подався вперед, ніби хотів на вухо сказати. — Не думай, що я дурачок. Знаю, хто ти і з ким ти… А мовчу, бо свій… Та й мені нагорить…

Федька замовк, ніби дослухаючись, як плюскотить дощ, і раптом благально:

— Може, ти, Антоне, щезнув би з глаз?.. Щоб не було мороки?

— Е, ні, добродію! Тобі треба тікати. Це ти влип…

— Довго балакать. В хату хоч пусти. Як там Одарка?

— Йди, йди собі, пане поліцаю. У тебе служба.

— Дивись, щоб не пожалкував.

— Дивись, щоб ти, Федько, не пожалкував… Як доведеться відповідать.

— Не лякай. Бо я декого теж можу злякати. Так злякаю, що й у землі гикатиме… Бувай! — і важка тінь посунула вздовж стіни.

«От слизняк! — плюнув услід братові Антон. — В хату пусти, ач! Видно, хотів пронюхати, чи немає кого…»

— А він, часом, не підслухав нашу розмову? — спитав Максим, виходячи з темної схованки.

— Хто його зна. Двері, здається, щільно прилягають.

— М’якосердий ти, Антоне. Щоб мій брат — давно б жаби поминки справляли.

— Ну, що ти! Не можу! Все ж таки рідна кров. Я ж його, стерву, з пелюшок няньчив… Не підніметься рука.

— Боюсь, що в нього не здригне… якщо шкуру свою рятуватиме.

…Ця подія розворушила все Криничувате.

Після тривог, колотнечі, болісних дум важким сном заснуло село, причавлене осінніми хмарами, що низько повзли над степом. Заніміла, принишкла розкисла земля. Ніби вимерло все. Тільки на мосту та на правому березі Інгулу, де стояли зенітні батареї, зрідка попихкували цигарками вартові. І раптом за Мартином, над широким плесом, сліпуче спалахнула ракета. Вона вихопила з темряви маленький пліт, який безшумно йшов за течією. На плоту, в синьо-білому мерехтінні, вирізьбились дві нерухомі постаті. Разом вдарили з кручі автомати й гвинтівки — на тому березі залопотів очерет, підрубаний гострим лезом вогню. Посеред Інгулу, в яскраво-світлому колі, кипіла і бульбашилась вода. Хитнувся вутлий плотик — і як рукою змело людей. Плесь, плесь! — заіскрились бризки, і швидка течія понесла два пузирі до густих очеретів. «Стій! Хальт!» — загорлали під кручею. Поліцаї, вівчарки, німці снопами падали з гори у човни, заскрипіли весла, загрохкали постріли. Хтось уже перескочив на пліт, хтось, діставшись берега, шалено бив з автомата по зарослях, наче могла розступитись стіна очеретів і видать у ворожі руки двох втікачів.

Вже під ранок, мокрі, забрьохані мулом, лютіші од вовкодавів, повернулися німці й поліцаї в село і пішли по хатах. За ноги стягували сонних жінок та дітей з постелі, душили дідів за горло: «Де партизани?» — вивертали діжки, витрушували пірники, винюхували кожний закуток. У гурті поліцаїв топтався і Федька Кудим. Був він такий настраханий, винувато-улесливий, як та собака, що напаскудила в хаті господаря. Найдовше трусили карателі Деркачів та старого Яценка. Ні Максима, ні Антона, ні його жінки чомусь не було в селі. Наче змовившись, зникли невідомо куди. «Так-с! — клацнув золотими зубами білявенький німець, хусточкою витираючи руки після обшуку в Антоновій комірчині. — Пана Кудима — сюди!»

Поліцаї, що тільки-но злізли з горища і відхаркувались та вискубували