Землянка - Віктор Семенович Близнюк
Ольга сполоснула обличчя, одягла рябеньке плаття («Як побільшало!.. Ще одна товстуля така влізе!»), вступила у білі туфлі і, пересилюючи кволість, пішла з двору.
Вона йшла кривулястою вуличкою, обминала сухе скам’яніле груддя; між густим чортополохом ледь пробивалася стежка, і села не видно було — землянки, наче кури в спеку, розбіглися по бур’янах, кублились десь у затінку. Хтось лише грюкав залізом біля кузні. Аж ось звідти вихопився вершник і погнав назустріч Ользі. Яшка Деркач! Він скакав наохляп і ще здалеку усміхався дівчині. Усміхався на повний рот, пломеніли руді нестрижені патли, плечі його аж грали.
— Ольго! Ох, яка ти… Як ниточка… Вже піднялася?
Ольга задерла голівку, блиснула дрібненькими зубками, і вся вона, від туфликів до свіжої косинки, була наче вибілена, наче ота вишенька при дорозі — білий пагін, білий цвіт на гіллі.
— Куди ж це ти, Олю?
— На пошту, Яшечко… В Сасове.
— Сідай, підвезу. Сюди й туди злітаємо — в один мент!
— Що ти, Яшечко, боюсь. Голова піде колесом.
— Ну я тихенько… Як на пір’їні.
Ольга стримано, в кулачок, засміялася, а Яшка поплескав гніду по спині, мовляв, отут посаджу тебе, дівчино, обхоплю руками, і подамося не тільки в Сасове, а куди завгодно, хоч на край світу. Дівчина опустила очі, притупнула ногою, струшуючи жовтий пилок з туфельки.
— А чого ти не приходив, Яшечко, коли я ліньки відлежувалась?
— Не кажи так: ліньки, — насупився Яшка. — Не дай бог нікому… А нащот мене, то… приходив. Знаєш, як воно мовиться: крутило, ганяло — в хату не пускало. Так і зі мною було. Думаю, поткнусь — бригадирка макогоном: тпруцки, рудий. Та в плечі!
— Що ти, Яшечко! Хіба ж вона така?
Яшка сплигнув із коняки, взяв гніду за повідок і, босий, пішов бур’яном, уступаючи стежку білим туфелькам. Кобила делікатно відвертала морду — чи мені, старій, до ваших секретів? — ловила губами вершечки молодої лободи.
Деякий час Яшка мовчки топтав траву, щось, видно, збирався сказати, бо щоки, присмалені сонцем, поволі наливалися жаром, аж, бідному, піт виступив на золотому пушку.
— Ольго… Так ти той… виходь вечорком. Га?
Думав, знов засміється, але вона мигцем зиркнула на хлопця, вже без усмішечки, навіть трохи злякано і тихо проказала:
— Потім, потім, Яшечко… Підрізало крила мені.
— Понімаю, Ольго. Казали баби: чи й підніметься? Тітка Оксана геть зчорніла, так боялась за тебе…
— Правда, Яшечко. Жодної нічки не спала вона. Побивалась, як за малою дитиною.
Вони вийшли за село, кобила нехотя пленталась позаду, понуривши голову, ніби винюхувала Яшчин слід у траві. Та вони не чули пирхання кобили, сюрчання коників, сп’янілих від сонця; їх було двоє — лише двоє на весь роздольний степ, що стелився їм під ноги. Обом було хороше йти хтозна-куди, йти поруч, зрідка перекидатись поглядами, усміхатися до неба, до сонця, до далеких обріїв.
Раптом Ольга спохватилася:
— Ой, Яшечко, вертайся!
— Та ще капельку. До тої балки.
— Ти ж кудись збирався?
— У поле. Е, якби ти знала, що там робиться! Глянь! — Яшка махнув повідком, наче хотів кинути його далеко-далеко, аж за Інгул. — Бачиш, яка махина?
Ольга сюди-туди повела чорними оченятами, спохвату не взгледіла нічого дивного, тоді Яшка взяв її за руку, легку і тоненьку, як голубине перо, зашарівся по самі вуха, ще раз показав, де та «махина»:
— Оно, за розірваним мостом, де ти копала… Танк! Тридцятьчетвертка! Такі груддя виверта, що й не перескочиш.
— Бачу, бачу! — зраділа Ольга. — Цокотів мені Вовчик про танк. Це там зараз усі-усі… І мама… І наш пастушок. Ото, мабуть, кози пасуться.
З таким захопленням, з такою жадобою вдивлялася вона в заінгульський степ, що, здавалось, ось зараз пурхне і полетить туди — до людей, до гурту. В цю мить вона справді скидалась на птаха; легка й тендітна, стояла Ольга на горбику, вітер полоскав її світле платтячко, воно облягало худеньку дівочу постать, довга незаплетена коса, як крило, розвівалась за спиною. І поки Ольга зорила в далеч, Яшка не відривав погляду від неї, від її тонкої шиї, вузеньких дитинних плечей, чистого блідого личка, і щось жалісно-ніжне лоскотало йому груди.
Вони попрощалися, споришева стежка повела Ольгу до сусіднього села, а Яшка, враз осиротілий, каменем стояв на узвишші, і не вірилось йому, що тільки-но, ось тут же, усміхнулась йому Ольга, майнула крилом і… полетіла. Он біліє вона, зника за крутим трав’янистим валом. Догнати її!.. Яшка ледь стримав себе, бо хотілося зробити щось відчайдушно-дурне: підлетіти до Ольги алюром, схопити на коня і ошаліло помчати в синю глибінь степів…
Пішла Ольга на пошту.
Чи думала вона, який тягар — і сміх, і радість, й удовині сльози — бере на свої плечі? Чи знала, що від сьогодні село виглядатиме її тривожними очима? Хлопчаки, галасуючи, бігтимуть назустріч: «Пошта, пошта йде!», — простоволосі жінки вибігатимуть із хат, і одна, схопившись за серце, крикне на все село: «Людоньки! Йванко знайшовся!», а друга, спопелівши, упаде на дорогу, німо битиметься об землю, і щось клекотітиме в її грудях, аж поки не вирветься моторошним зойком: «Ой, діточки, ой, сироти мої горьовані!»
Ольга ще не знала, скільки тих «нагородних», «похоронних», «безвісти пропавших» принесе вона матерям, і зараз, щаслива й безжурна, поволеньки прошкувала до імлистих берегів, що все відступали й даленіли; вона милувалась примхливою грою марева, білими кучугурами снігу, що топилися в іскристо-синьому небі.
Не така вже й далека дорога в Сасове, та Ольга стомилася, повертаючись із пошти. Спека трохи вщухла, голубі тіні від круч падали на спокійну течію Інгулу, широкі плеса хтось посипав сріблом чи битим склом, і вода вигравала сліпучим блиском. Зацокотіли Ольжині туфлі
