Землянка - Віктор Семенович Близнюк

— А ти? Задерла спідницю та блись-блись пампушками.

— Тю! Ти щоб своїми блиснула — трава зайнялась.

Танкіст усміхався, про щось розпитував балакучих колгоспниць, не без гордості показував рукою на могутній «Т-34», що відливав на сонці гладкими боками; зрізана башта, сплющений лоб надавали йому хижого вигляду. Грізно дивилось у степ довге жерло гармати, немов шукаючи собі здобич.

— Оксано! — гукнула котрась із жінок, що без угаву щебетали з військовим. — Ти знаєш, якого спасителя привів твій синок? Степ оратимуть! Чуєш? Ора-ти-муть!

— Танком?!.

— А чого ж? — пустив кільцями дим танкіст, полум’яніючи під закоханими поглядами жіноцтва. — Той же трактор, тільки в броні. Давайте плуги та й у загінку.

— Он Яшка скаче сюди. Пошли до кузні, Оксано.

Дорогою кушпелив на Трофейній Яшка Деркач. Кинув він борону серед поля, кинув роботу (та коли б його до скелі прикували — одірвався б) і гнав навпростець до танка. Де ж це видано, га, щоб Яшка проминув таку-от оказію! Не жалів Деркач гнідої, бив, як у барабан, п’ятами по її животу, летів зі свистом, розкинувши руки. А із села мчали наввипередки хлопчаки, біг розхристаний Оврам Диня, трусцем шкутильгала Ониська.

— Драсте! — гаркнув Яшка, і кобила без усякого «тпру» стала як укопана, роздуваючи змилені боки. Та не пощастило Яшці ні поручкатись, ні слівцем перекинутись із солдатом, бо Трояниха тут же загадала: паняй до кузні, коняку віддай Яценкові, і нехай він бігом тягне оті два кінні плуги, що відремонтував. Яшка скривився, однак приклав руку до пілотки: «Слухаюсь!» — і поскакав у село.

Бригадирка підступила ближче до танкіста, потерла долонею гарячий лоб, стомлено пощулила карі колись, а тепер потухлі, з туманцем очі.

— Поки діло наладиться, — звернулась до гостя, — розкажіть, що на фронті… Як вас звати?

— Миколочка, — дурнувато пирскнула за спинами якась дівка.

Бувалий солдат заполум’янів по самі вуха, синім шнурком видувся на переніссі рубець. Як новобранець перед командиром, він розгубився перед цією змарнілою жінкою у важких чунях, в поношеному піджаку з грубої сукнини. Він не спускав очей з її рук — землисто-чорних, порепаних до крові, спокійних рук матері. І дивлячись на них з повагою, з пекучим соромом за себе («В тилу відсиджуюсь! Швидше б туди, де смаленим пахне!»), він по-військовому чітко сказав:

— Становище на фронті, товаришу бригадир, нормальне. Наші війська крепко рвонули за три місяці: пів-України пройшли і вже на західному кордоні. Зараз окопались на Пруті. І на півдні, може, чули, є продвіженіє — Одесу й Севастополь звільнено… Якщо так піде й далі, до осені з німчурою покінчимо.

— Слава богу. Приїжджайте на свіжі калачі, чим багаті, тим і раді зустріти, а з вами, мужчини, вже по-людськи озимі посіємо… Хіба ж це сівба, гляньте. Землю мучимо.

Розмова урвалась, бо саме під’їхав Денис Яценко, волочачи на скрипучій колішні два кінних плуга. За упряжкою біг ухорканий Яшка. «Чого женеш, окаянний? — шулікою налетіла на сина нервова Ониська. — Бігає, товчеться, як Марко в пеклі!..» Яшка мотнув рудими кучмами: «А, відчепіться, дома хіба не наслухався!» — і потягнув із Вовкою плуги до заглухлого танка.

— Оце такенькі? Однокорпусні? — стенув плечима військовий. — Все одно що муху на причеп слонові. Аби штук десять.

— І таких, звиняйте, не було. Яценко по залізячці стулив.

— Може, в Сасове махнуть? Хай позичать, якщо є.

— Я зганяю! — підскочив Яшка.

— Е-е, тобі не дадуть. Дуже рудий. Соліднішого треба.

— І-є-єх! — висолопив язика, задріботів голими п’ятами Оврам Диня. — Згадаю сорокову молодість!.. Ану, Яшка, підсади на свою Трофейну. Та кісток моїх не розсип.

Низенький Диня, крекчучи, виліз на коня, геройськи глянув з високості на жіноче воїнство і з піснею «Ми красна кавалерія» потрюхикав у степ.

— Не будемо гаяти врем’я, — сказала Трояниха. — Поїхали.

Микола-танкіст розмотав сталевий трос, накинув його петлею на гак, що був у задку машини, до кінців троса жінки примотузили плуги. Бригадирка стала за перший плуг і так налягла на чепіги, аж леміш вгруз у тверду землю. Яценко поплював у руки, як це робить кожний орач, покахикав і врочисто махнув істиком — готові! І вони уже рушили б, але баба Ониська раптом заголосила, заметляла довгими руками, звертаючись до танкіста:

— Ой синочку, зніми оту стрельку. Зніми й кинь у траву, бо душа терпне — воно ж, окате, чигає на мене. І як це орати, коли такенна гирлига перед самим носом?

З відкритого люка позирало на бабу здивоване обличчя танкіста, чорне від мазуту й диму. Тільки світилась білозуба посмішка. Танкіст скрушно замотав головою: зняти «стрельку», бабо, не можу, хіба що розверну башту. Заревів мотор, гайвороння з криком піднялось над степом, окате жерло, що страхало Ониську, махнуло над головами людей і заховалося за танком. «Т-34» здригнувся, брязнули гусениці, і плуги врізались у кам’янисту твердь. Заряботіла земля перед очима Троянихи, падала трава на блискучий леміш, з хрумкотом виверталось коріння, і масний шар чорнозему пригортав бур’яни. Яценко йшов услід за бригадиркою, по свіжій борозні, клав другу, ще крутішу хвилю веснооранки. І потяглась до обрію тоненька, як струна, сталева смужка. Вона розділила навпіл широкий заінгульський степ.

Жінки стояли мовчазні, схвильовані, святково просвітлені. Не одривали очей від гуркотливої точечки, що все меншала, даленіла.

— Оце робота. А ми копирсались, як ті жуки.

— І хто придумав? Вовка. Хазяйська дитина.

— Рости, хлопче, головою тебе назначимо. Щоб завжди понімав матерів.

А Вовка притискав до грудей хлібинку, досі відчував на шиї тепло материнських рук, і серце малого топилось від радості. Весняне сонце хлюпнуло в його душу цілу пригоршню доброти й ніжності.