Землянка - Віктор Семенович Близнюк
Ольга усміхнулась через силу: мовляв, пусте! Хіба довго дівчатам до сліз? І в горі плачемо, і в радості плачемо. Така вже натура наша. А яке ж то горе чи радість у тебе, свашко? Било, недобило мене, ожила трохи — от і радію. Та годі про мене. Краще скажіть, діду, як ваше здоров’я… Ольга спитала про це, хоч і сама побачила, що справи у діда кепські: ноги стали товсті, мов колоди, і руки розпухли. Старий ще більше округлився — як міх, налитий водою. Він незграбно сидів на землі, важко дихав, руда полотняна сорочка набралася потом, хоч викрути, велика лиса голова, що скидалась на білий гриб, мокро блищала. Та Диня був Диня, невгамовний балакун-жартівник; і поки жевріла в ньому хоч крихта життя, він не міг сумувати. А тим більше зараз, коли завітала до нього свашка — біла косинка, білі туфлики, зубки рівненькі, брови шнурочком, очі — як дві намистини.
— Ex! — солодко прижмурився Диня. — Прикотить осінь на золотому возі, на золотому возі стане при порозі: ось вам, орачі, свіжі калачі; вам, молодиці, пишні паляниці, вам, женці, сметана й млинці! Свадьбу тобі справимо, Ольго, — село гримітиме. Уже надивилась собі молодого? — Диня лукаво підморгнув. — Часом не Яшку Деркачівського? Гвардійський хлопець!
Худеньке Ольжине личко зашарілося, в очах спалахнули іскринки. А Диня підливав і підливав масла у вогонь.
— А може, пощастить на старість Овраму, і прилетять восени Павло з Марусиною, та дві свадьби одним рипом. Отам на толоці столи дубові поставимо, гостей накличемо, ще й музиків запросимо. Ех, і наспівається моя душа!
По той бік гора, По цей бік гора, Поміж тими крутими горами Сходила зоря.Диня махнув обтріпаними рукавами, наче справді збирався у танок. І якби слухались ноги, він утнув би таки гопака прямо отут серед двору. Та ноги були як свинцем налиті, і Диня сидів, мов безкрилий птах, серед мотлоху, утішався своїми вигадками і, співаючи, поплескував набряклими руками по ослінчику.
— Так воно і буде, еге ж, свашко?
— Так чи не так, якось буде.
— Е, ні! Саме так, як Диня каже, — дід нахмурив білі надбрівки і раптом серйозно: — А що від Марусини чувати?
Ольга здригнулася — не ждала, що так круто повернеться розмова. Вогнем її пік отой клаптик паперу, який сховала вона за пазуху.
— Від Марусі? А хіба що?.. Не знаю, — зіщулилась Ольга.
— По тобі видко… Дивись, нічого не приховуй від мене.
— Їй-бо, нічого.
— Ну добре. Раз нічого, то нічого.
Диня переклав з місця на місце старі розполосовані покришки. Зітхнув:
— Засидівся я, дочко, коло своїх чунів, хай їм решето. Засидівся, ото мене й розганяє. Може, проведеш старого до Ониськи? Їдуча вона, як дим від кураю, та в неї люди збираються, хоч послухаю, про що балакають.
— Які люди?
— А ходім, побачиш… Ну, підважуй, дочко, трухлу колоду.
Ольга плечем підважила Диню, обхопила його рукою за поперек. Круглий, обм’яклий, він насилу підвівся, сп’явся на ноги, довго, з болем розправляв спину і, не розправившись, так і пошкутильгав старече з двору. Йшов як по камінцях, обережно переставляв товсті, мов подушки, ступні. І всю дорогу кепкував над собою: «Докотився Диня… до дєцтва. Рачки лазить. Ото й кажуть: старе що мале — няньку треба… А був же парубком, таким парубком — не віриш? — дівки роєм за мною літали…»
З жартами та смішками дійшли вони до Ониськи. Ольга ні разу не заходила до Деркачів. І зараз їй боязко було потикатись туди, де живе Яшка. Чомусь згадалися слова, мовлені хлопцем у степу: «Виходь, Ольго, вечерком»… Він такий смішний, рудобровий Яшечка, так проводжав чемно: босий ішов по колючках, а її — на стежку. «Ой, а якщо він дома!» — з острахом подумала Ольга і сказала Овраму:
— Ось і довела вас. Тепер — самі…
— Ні-ні! — запротестував дід. — Хочеш осрамити кавалера? Пропхай мене в хату, бо ще вистягнусь на порозі.
Вузький похилий рівчак вів до землянки, і не те що вдвох, а й одному тут було тісно. Ольга, як мураха, силоміць пропихала вниз товстенького Диню.
— Ней гості до мене? — зустріла їх Деркачиха. — А-а-а, це ти, Овраме, стара торохтілка! І невісточка, вража кісточка. Заходьте.
— Здоров, беззуба сорока! — віддячив Диня. — Дай поцілую в гарячі вуста.
— Куди вже тобі, ломаччя! — Ониська підхопила Диню, затягла в куток, всадовила, немов квочку, в плетену корзину з сіном.
Ольга не знала, що їй робити: чи йти собі геть, чи залишатися. Стояла коло дверей спантеличена, зиркала несміло по чужих стінах. Вона вже чула, що Яшка по-своєму обладнав житло. Викопав глибокий і вузький погрібець — справжній бойовий окоп. У бокових стінах видовбав ніші. В одну з таких заглибин було втиснуто щось подібне до лежака — два ящики з-під артилерійських снарядів, дошки, зверху — плащ-палатка. На цю солдатську постіль можна було залізти тільки боком і лежати правцем, бо над самою головою — земляна товща. «Як він тут, бідний, спить!» — подумала Ольга про Яшку.
В другій ніші, казали люди, в тій, що заслонена ряденцем, Яшка зберігає боєприпаси. Кляте «оружіє» було причиною постійних сімейних чвар. З шумом, з тарарамом викидала Ониська гемонські стрельки на вулицю, а Яшка, відбивши атаку, знов підбирав трофеї і клав на місце. Ониська нарешті здалась, тільки затулила рядном страхітливий склад, щоб душа не терпла, щоб очі не виділи оту причаяну смерть під самісіньким боком, бо не раз їй здавалося: от-от гахне, рознесе в друзки хатину, і полетить вона, необачна Ониська, прямо в
