Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Чорт візьми ! — перелякався містер Піквік. — Місис Бардл, люба моя… що ви робите? Що це за поза? Подумайте… місис Бардл… а що як хтонебудь прийде?

— О, нехай приходить! — самовіддано кричала вдовиця, — я ніколи не кину вас… любий, дорогий, коханий! — і місис Бардл вчепилась у нього ще цупкіше.

— Боже милий! — люто відбивався містер Піквік. — Я чую кроки на сходах. Годі, годі, моя голубонько, заспокойтеся!

Але ні прохання, ні загрози не впливали, бо місис Бардл лежала непритомна на руках містера Піквіка, і, раніше ніж він встиг посадити її в крісло, в кімнату увійшов добродій Бардл у супроводі панів Тапмена, Вінкла й Снодграса.

Вражений містер Піквік остовпів і занімів. Із своєю дорогоцінною вагою на руках, він стояв і нестямно поглядав на приятелів, не роблячи ані найменшої спроби виправдатись або дати пояснення. Ті й собі дивились пильно на нього, а місис Бардл зиркала на кожного з них.

Здивування піквікців було таке величезне, а зніяковілість містера Піквіка — така безмежна, що вони стояли б, закам’янівши в своїх позах, доки опритомніє місис Бардл, якби не зворушливий прояв синівського почуття з боку юного Бардла. В своїй вузенькій бархатній куртці, скрізь засіяній мідними гудзиками, він спершу остовпів був на порозі, але потім, вирішивши, що його маму покривджено, і мавши за напасника містера Піквіка, хлопець, як ніжний син, спочатку заголосив, а далі, нахиливши, наче бик, голову, атакував спину та ноги безсмертного мужа ударами й щипками з усією силою своїх рук.

— Заберіть цього поганця! — стогнав містер Піквік, знемагаючи від щипків та стусанів головою. — Заберіть його, він сказився.

— В чім річ? — одним голосом спитали всі три Піквікці.

— Не знаю, — роздратовано відповів містер Піквік. — Заберіть хлопця. (Містер Вінкл відтяг у найдальший куток кімнати цікавого хлопця.) А тепер допоможіть мені звести цю жінку вниз.

— О, мені вже крице, — простогнала місис Бардл.

— Дозвольте провести вас, — запропонував свої послуги галантний містер Тапмен.

— Спасибі, сер, спасибі,— істерично скрикнула вдова й пішла до себе в кімнату, підтримувана містером Тапменом і своїм ніжним сином.

— Ніяк не можу зрозуміти, — промовив містер Піквік, коли його друг повернувся знизу, — що з нею сталося. Як тільки я сказав їй, що беру слугу, її наче напала епілепсія, а потім вона зомліла. Надзвичайно дивно!

— Надзвичайно, — погодилися його приятелі.

— Завела мене в таке ніякове становище.

— Дуже, — знову підтвердили його послідувачі, стиха покашлюючи й недовірливо переглядаючись.

Містер Піквік помітив їхню недовірливість. Вони, очевидно, мали підозру на нього.

— Там у коридорі стоїть якийсь чоловік, — сказав містер Тапмен.

— Це — той самий, про якого я й говорив, — зрадів містер Піквік. — Я посилав сьогодні по нього. Будьте ласкаві покликати його, Снодграс.

Містер Снодграс покликав — і в кімнату вступив містер Семюел Веллер.

— Ви, я думаю, пригадуєте мене? — спитав містер Піквік.

— Ще б пак! — відповів Сем незалежно. — Здорова була буча, та куди вам усім проти нього самого !

— Ніколи не кажіть мені про це, — поквапно урвав його мову містер Піквік. — Я хочу поговорити з вами про інше. Сідайте.

— Дякую, сер, — відповів Сем і зараз же сів, поставивши перед тим свій білий капелюх на підлогу в коридорі.

— Насамперед я хотів би знати, чи задоволені ви своєю теперішньою посадою.

— Перед тим, як відповісти, — сказав Сем, — я насамперед хотів би знати, чи не хочете ви запропонувати мені щось краще.

Промінь лагідного благовоління осяяв обличчя містера Піквіка, і він промовив:

— Я наполовину вирішив узяти вас до себе.

— Серйозно? — спитав Сем.

Містер Піквік ствердно хитнув головою.

— Платня?

— Двадцять фунтів на рік.

— Одяг?

— Дві пари.

— Робота?

— Услуговувати мені та подорожувати разом зо мною й цими джентльменами.

— Знімайте об'яву! — рішуче промовив Сем. — Мене здано самотньому джентльменові. На умови я згоден.

— Приймаєте пропозицію? — спитав містер Піквік.

— Звичайно. Якщо костюми пасуватимуть на половину так, як посада, то це буде чудово.

— Ви, звичайно, можете дати рекомендації? — зацікавився містер Піквік.

— Спитайте в господині „Білого Оленя", сер.

— Можете ви прийти вже сьогодні ввечері?

— Я можу надягти костюм хоч зараз, якщо він у вас є,— живо відповів Сем.

— Приходьте на сьому вечора, — сказав містер Піквік. — Коли рекомендація буде задовільна, матимете й костюм.

Поведінка Сема, як виявилось, була бездоганна, і умову уклали того ж дня. З швидкістю та енергією, що характеризували не лише громадську діяльність, а й хатнє життя незвичайного мужа, містер Піквік зараз же повів свого нового слугу до одної з тих вигідних крамниць, що постачають джентльменам новий і приношений одяг, позбавляючи їх неприємної й нудної формальності примірювання. Ще не настав вечір, як містер Веллер дістав сірий фрак з блискучими гудзиками, прикрашеними ініціалами П. К., чорний капелюх з кокардою, рожевий смугнастий жилет, штиблети, гетри й силу інших речей, які занадто довго було б перелічувати.

— Ну, — казав до себе вбраний у нову одіж слуга, сидячи наступного ранку на імперіалі ітонсвілського диліжанса, — тепер уже я не знаю, чи я лакей, чи грум, чи ловчий, чи секретар. Якась мішанина. Та дарма. Принаймні, зміна повітря, багато побачу, мало робитиму. А це все мені дуже підходяще. Отже, хай живуть Піквікці!

РОЗДІЛ XI

Дещо про Ітонсвіл та про партії в ньому і про те, як відбувалися вибори члена парламенту від цього старовинного, лояльного й патріотичного міста.

Ітонсвілці, як і людність багатьох інших городків, дуже пишалися своїм значенням для держави І думали, що кожен мешканець Ітонсвіла, свідомий ролі, яку може відіграти його приклад, повинен душею й тілом віддатися одній з великих ворожих партій, — Голубим або Жовтим.

Голубі були завжди проти того, що обстоювали Жовті, а Жовті були завжди проти того, що обстоювали Голубі. Через те, хоч би де зустрічалися Жовті і Голубі — на громадських зборах, на базарі чи на ярмарку — лунали суперечки й міцні слівця. Якщо Жовті пропонували зробити новий дах над ринком, Голубі збирали мітинг і провалювали цю справу; якщо Голубі пропонували встановити новий водопровідний насос на головній вулиці міста, Жовті всі були проти як один, вражені такою страховинною затією. В місті були Голубі крамниці і Жовті крамниці, Голубі готелі і Жовті готелі, навіть у церкві були місця — Жовті і Голубі.

Містер Піквік з властивими йому прозірливістю й мудрістю вибрав найцікавіший момент для відвідання городка. Історія не знає зразків такої напруженої передвиборчої боротьби. Вельмишановний Семюел Сламкі, з Сламкі-гола, був кандидатом Голубих, а Гораціо Фіцкіна, есквайра, з