Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Тихо, тихо, любий сер! — умовляв чоловічок, кладучи свій капелюх на стіл. — Будьте обачні. За образу ви можете відповідати. Заспокойтесь, прошу, сер.

— Як ви насмілились вивезти мою сестру з дому? — лютував старий.

— А! оце такі — ухвалив худорлявий. — Так ви й повинні питати. Як ви насмілились, сер, га?

— Та хто ви в біса такий? — спитав містер Джінгл тоном, що примусив маленького добродія мимохіть ступити два кроки назад.

— Хто він? — втрутився містер Вордл. — Ти хочеш знати, хто він, мерзотнику. Він — мій довірений, містер Перкер. Перкер, я позиваю цього молодця… я знищу його… А ти, — удався містер Вордл до своєї сестри, — ти, Рахіль… тобі, Рахіль, у такі літа слід було б не бігати з якимсь волоцюгою й віддавати на ганьбу всю родину та й саму себе. Бери капелюшок — і ходім. Гей! хто там? Покличте карету та подайте рахунок цієї леді. Чуєте ви?

— Зараз, сер, — відповів Сем, з’являючись з швидкістю, яка мусила б вразити кожного, хто не знав, що семове око під час усієї розмови зазирало крізь дірку в замку.

— Бери капелюх! — повторив містер Вордл.

— Не робіть цього, — сказав Джінгл. — Залиште кімнату, сер… нема чого робити… леді вільна в своїх вчинках… має більше як двадцять один рік.

— Більше як двадцять один! — гнівно вигукнув містер Вордл. — Більше як сорок один!

— Неправда, — сказала тітка. Обурення перемогло в неї бажання зомліти.

— Та тобі буде п’ятдесят; зажди лише годину, — настоював містер Вордл.

Тут дівуля-тітка голосно зойкнула і знепритомніла.

— Склянку води! — сказав чемний містер Піквік, покликавши господиню.

— Склянку? — повторив розлючений Вордл. — Цебро! І облийте її всю. Вона цілком заслуговує цього.

— А, який же ви звірі — заступилася добросердна господиня. — Бідна леді!

— Карета готова, сер, — сповістив Сем, з’являючись в отворі дверей.

— Ходім! — скомандував містер Вордл. — Я віднесу її на руках.

По цих словах істерика в леді поновилася з подвійною силою.

Господиня збиралась була піднести голосний протест проти такого брутального поводження і лагодилась запитати, чи не вважає себе містер Вордл за власника цього бідного створіння, коли на сцену виступив містер Джінгл.

— Коридорний! — гукнув він. — Покличте поліцію!

— Стоп, стоп! — втрутився містер Перкер. — Спершу обміркуйте краще.

— Мені нема чого обмірковувати, — не здавався Джінгл. — Вона сама собі господиня… її не можна забирати силою, без її волі.

— Не смійте забирати мене! — промимрила тітка.

Я не хочу. (Тут стався новий пароксизм істерики).

— Слухайте, панове, — тихенько сказав чоловічок, одводячи набік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.

Запала коротка пауза.

— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.

— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошові витрати.

— Я піду на що завгодно, аби тільки уникнути цього сорому —і для нас, і для неї,— сказав містер Вордл.

— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.

Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний номер.

— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте поговоримо. Сідайте, прошу, на хвилиночку… отут коло вікна… тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся! Я кажу між нами: мною і вами. Ми з вами — люди бувалі й знаємо дуже добре, що та як… га?

Обличчя містера Джінгла повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.

— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши враження, яке справили його слова. — Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тому, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.

— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.

— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. А проте, вона походить з дуже старої всіма сторонами родини. Фундатор її з’явився в Кенті ще тоді, як Юлій Цезар вдерся до Британії. І відтоді лише один представник її прожив тільки до вісімдесяти п’яти років, та й то йому відтяв голову якийсь Генрі. А леді має лише сімдесят три, мій любий сер. — Чоловічок спинився й узяв понюшку тютюну.

— Ну? — скрикнув містер Джінгл.

— Ну! Беріть, прошу, тютюн, сер… Не нюхаєте?.. краще для вас… Руїнницька звичка, любий сер. Ви — дуже милий молодий чоловік, людина з вищого товариства… могли б далеко піти, якби гроші… га?

— Ну? — повторив містер Джінгл.

— Ви зрозуміли мене?

— Не зовсім.

— Чи не здається вам, любий сер, що п’ятдесят фунтів і воля краще, ніж міс Вордл і сподівання.

— Не підходить… І наполовину не підходить, — сказав містер Джінгл і встав.

— Стійте, стійте, мій дорогий сер! — умовляв маленький аторней[14], ухопивши його за гудзик. — Непогана, кругленька сума. Людина вашого гатунку потроїть її, і не зчуються. З п’ятдесятьма фунтами багато чого можна зробити, любий сер.

— З ста п’ятдесятьма зробиш більше, — холодно відповів містер Джінгл.

— Добре, не будемо гаяти часу на дрібниці, — примирчим тоном промовив чоловічок. — Ну, скажімо сімдесят.

— Не підійде, — сказав містер Джінгл.

— Почекайте, прошу, сер. Не кваптеся. Ну, вісімдесят? Зараз напишу вам чек.

— Не підійде, — знову сказав містер Джінгл.

— Добре, добре! — заспокоював його довірений. — Тоді скажіть, що ви хочете?

— Втратна операція, — сказав містер Джінгл. — Викинув силу грошей… карета — дев’ять фунтів, дозвіл три… — це вже дванадцять… компенсація сто… разом сто дванадцять… до того ж ще ганьба, втрата нареченої…

— Годі, годі! — перебив чоловічок, лукаво поглядаючи на нього. — Два останні пункти до списку не заводьте. Отже, ви нарахували сто дванадцять… скажімо — сто… підходить?

— І двадцять, — не знижав ціни Джінгл.

— Годі, годі! я пишу вам чек, — сказав чоловічок, сідаючи до стола. — Термін сплати я пишу: післязавтра, — глянув він на містера Вордла, — а ми тим часом відвеземо додому леді.

Містер Вордл мовчки хитнув головою.

— Значить, сто фунтів? — повторив чоловічок.

— І двадцять, — додав містер Джінгл.

— Мій дорогий сер! — докірливо сказав чоловічок.

— Давайте йому, що він хоче, і нехай він іде під усі чорти! — втрутився містер Вордл.

Маленький джентльмен написав чек, а містер Джінгл поклав його в кишеню.

— А тепер зараз же геть звідси! — підскочив до Джінгла містер Вордл.

— Мій дорогий сер! —