Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
Балотували підніманням рук. Мер підрахував голоси на користь вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола. Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа, зажадав таємного голосування і домігся свого. Потім була висловлена подяка мерові за вміле керування виборами, а мер подякував виборцям і побажав, щоб надалі він міг виявити свою вмілість, сидячи в кріслі (бо на цей раз йому довелося тільки стояти).
Похід знову вишикувався, екіпажі повільно покотили назад, а учасники походу кричали загрозливо або ухвально, залежно від того, що підказували їм їхні почуття чи примхи.
Увесь час, поки відбувалося голосування, усе місто перебувало в гарячці. Все було влаштоване якнайпристойніше і з нечуваною щедрістю. Збуджуючі напої по ресторанах коштували незвичайно дешево; ресорні фургони їздили по вулицях для зручності виборців, яким запаморочилася б голова — пошесть, що під ту пору в жахних розмірах поширилася серед виборців і під впливом якої їх часто бачили простягненими на бруці в стані цілковитої нечулості. Невеличка купка виборців не проявляла своїх виборчих симпатій до останнього дня. Вони були розважливі й обережні люди і не піддавались на докази жодної з партій, які не шкодували часу, щоб переконати їх. За годину до закриття ящиків містер Перкер попросив приватного побачення з цими інтелігентними, з цими благородними, з цими патріотичними людьми. І ті дали згоду. Його аргументація була коротка, але переконлива. Всі двадцять чоловік пішли гуртом до ящиків і, коли повернулися, вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола було обрано остаточно.
РОЗДІЛ XII,
де подаються правдиві портрети двох видатних осіб, описується парадний сніданок у них, який спричинюється до з’явлення старого знайомого та написання нового розділу.
Тоді як містер Піквік з містером Вінклем зовсім по-домашньому жили у видавця газети, містер Тапмен і містер Снодграс були облишені на самих себе.
Сумління дорікало трохи містерові Піквіку за те, що він занедбав своїх друзів у готелі „Павича", і ранком третього дня по закінченні виборів він зовсім був налагодився відвідати їх, коли вірний його слуга подав йому візитну картку з таким написом:
МІСТРИС[16] ЛЕО ГАНТЕР
Ітонсвіл
— Особа чекає,— з відтінком глузування сказав Сем.
— Вона хоче бачити мене? — спитав містер Піквік.
— Він хоче бачити вас і нікого іншого, як казав особистий секретар сатани, коли викликав доктора Фауста, — відповів містер Веллер.
— Він! Хіба ж це чоловік?
— В усякому разі — дуже добра підробка чоловіка, — відповів містер Веллер.
— Але на картці жіноче ім’я, — зауважив містер Піквік.
— Проте дав її мені джентльмен. Він чекає у вітальні й сказав, що краще сидітиме там цілий день, ніж не побачиться з вами.
Почувши про таке рішення, містер Піквік зійшов у вітальню, де сидів поважний добродій, що встав при його вході і промовив тоном глибокої шаноби:
— Містер Піквік, гадаю?
— Він самий.
— Зробіть мені честь, сер, дозволити стиснути вашу руку, — сказав поважний добродій.
— З охотою, — відповів містер Піквік.
Незнайомий струснув йому руку й продовжував:
— Ми чули про ваше славетне ім’я, сер. Чутки про вас дійшли до місис Лео Гантер — моєї дружини. А я — містер Лео Гантер. — Незнайомий зробив паузу, ніби чекаючи, що ця звістка вразить містера Піквіка, але побачив, що той лишається цілком спокійним, І тому закінчив:
— Моя дружина, сер, пишається знайомістю з усіма, хто вславився через свої вчинки або через свої таланти. Дозвольте ж мені, сер, вмістити на чільному місці цього списку прізвище містера Піквіка і його товаришів— членів Клубу, що завдячує йому своє ім’я.
— Мені буде надзвичайно приємно познайомитись із такою освіченою дамою, сер, — сказав містер Піквік,
— І ви матимете цю приємність, — запевнив поважний добродій. — Завтра ранком ми влаштовуємо парадний сніданок, такий собі fete champetre[17] для великої кількості тих, що уславили себе своїми вчинками або талантами, і місис Гантер сподівається, що ви з вашими друзями вшануєте нас своєю присутністю.
— З великою приємністю, — погодився містер Піквік.
— Серед вас є, здається, джентльмен, що написав кілька прекрасних поезій, сер? — спитав містер Гантер.
— У мого друга містера Снодграса дійсно є нахил до поезії, — відповів містер Піквік.
— Має його і місис Лео Гантер, сер. Вона обожнює поезію. Вона живе тільки нею. У неї самої є кілька чарівних речей. Та ви, певно, читали десь її — „Оду конаючій жабі", сер?
— Здається, ні,— одказав містер Піквік.
— Ви дивуєте мене, сер. Адже ода ця зробила величезну сенсацію. Вона була підписана літерою „Л“ з вісьмома зірочками й надрукована спершу в „Журналі для жінок". Вона починається так:
Ось лежить та іздихає
Черевом униз конає
І на мене позирає
Нерухома жаба
Ряба.
— Краса! — сказав містер Піквік.
— Розкіш! — ствердив містер Гантер, — і яка ж простота!
— Надзвичайно, — погодився містер Піквік.
— Дальший куплет ще зворушливіший. Хочете, я його прочитаю?
— Будьте ласкаві, — попросив містер Піквік.
Певно, хлопець розбишака
Нацькував на ню собаку.
І лежиш ти край байраку,
Непритомна жаба
Ряба.
— Художність буквально дивовижна, — сказав містер Піквік.
— Надзвичайна, сер, надзвичайна! Але ви почуєте цю оду з уст самої місис Гантер. Тільки вона й може надати їй належного характеру. Вона декламуватиме її завтра у відповідному вбранні.
— У відповідному вбранні?
— В убранні Мінерви[18]. А, я й забув! То ж буде сніданок у маскарадних убраннях.
— Боже мій! — зітхнув містер Піквік, скинувши оком на свою фігуру. — Навряд чи спроможуся…
— Спроможетесь, сер, спроможетесь, — перепинив його містер Гантер. — У Соломона Лукаса, кравця на головній вулиці — тисячі маскарадних убрань. А втім, — додав він, поміркувавши трохи, — мабуть місис Гантер приємніше буде, щоб її гості бачили такого славетного мужа в його власному костюмі, а не в маскарадному. Але я відбираю ваш дорогоцінний час. Не буду вас затримувати. Отже, я перекажу місис Гантер, що вона має чекати на вас і
