Присмак волі - Володимир Кільченський

вправно володів зброєю. Хлопець ніяк не міг дістати його своєю шаблею. Коли поранили старшого, ногайці послабили натиск, і Андрій, зловчившись, черкнув татарчука по плечу та полоснув по щоці. Він спритно перекинув криву шаблю в ліву руку і продовжував рубатися. Тут Андрій почув болісний зойк батька, побачив, як він, схилившись до голови коня, безсило сповзав до землі.

— Хлопці, за батька — рубай бусурманів! — ошаленіло закричав Андрій і вдарив по голові ближчого до нього татарчука.

Хлопці завзято рубали на всі боки нападників і пробивалися через оточення. Андрій затримався, аби глянути, що з батьком, і в цей час щось важке і незрозуміле гупнуло його по голові. Він відчув тупий біль, і тисячі сонць засліпили йому очі, а з душі вирвався крик розпачу: «Батьку! Даринко!..»

Козацький роз’їзд 

Була середина липня. Полем їхав кінний роз’їзд. Уже тиждень об’їжджали степ козаки, шукаючи ногайські чамбули, які пробилися в Україну. Це ж про них сповістили посланці із Запорозької Січі. У Великокозирщанській паланці всі були готові дати відсіч ногайцям, проте навкруги панував спокій. Так само мирно висіли жайворонки над степом, кружляли шуліки, а від тупотіння козацьких коней в нірки стрімголов кидались ховрашки. Діставшись до витоку річки Кільчені, де була дозорна вежа, молодий козак Запара заліз нагору, бажаючи роздивитися все навкруги з височини пташиного лету. Раптом далеко на півдні побачив чорні дими, що стовпами стояли над обрієм. Крикнув старшому, Миколі Пантюсі, що бачить багато димів.

Тепер уже Микола швидко поліз нагору і, оглянувши все довкола, крикнув:

— Татари побіля Самари!

Усі вихопили шаблі і стали стривожено розглядатися, а Микола, спустившись із вежі, наказав зайняти зручну залогу для захисту. Запару і Мостового послав негайно сповістити про появу татар у Великокозирщині сотнику Грищенку. Надвечір тут уже зібралась добра сотня козаків, але ворожих роз’їздів не помічали. Сотник заходився розмішувати людей на ніч, щоб уранці відправитися до Самари на допомогу християнському люду. Розмістилися навколо вежі, виставили з півдня декілька зв’язаних ланцюгами возів і, повечерявши кулешем, полягали спати, вмощуючись головами один до одного.

Дозорці розійшлися по засідках, і невдовзі ніч вкрила темрявою степ. І лише зорі тьмяно мерехтіли в небесах і вели свій спів цвіркуни. Іще якісь живі істоти подавали голоси, і неможливо було дізнатись, що це за істоти і про що вони віщують. Дозорці вже не раз ночували по степах та лісах, тому уважно вдивлялися в ніч, прислухалися: чи не закричить тривожно злякана птиця, чи не рвоне з місця заєць-вухань, що зачаївся у кущах.

Змінилися дозорці, але вночі панував спокій, про наближення ворогів ніщо не віщувало. Та тільки поблякли зорі на небі, а козаки вже готувалися до переходу: розпутували стриножених коней, напували їх, ретельно перевіряли зброю. Ледь помітно вився димок від вогнища, принаджуючи всіх до вранішнього варива. Дружненько всі запрацювали ложками і, швидко поївши, уже готові були вирушати на південь. Сотник виділив з десяток бувалих хлопців, послав їх уперед.

Основний гурт їхав, розділившись на дві лави — по чотири вершники в кожній. Вози захищали вершників з боків і готові були зімкнутися за сигналом сотника у захисне коло. Сонце піднялось і стало припікати лівий бік, а ворога ані чутно, ані видно. Дехто з козаків уже замовляв словечка на короткий привал, але місця, придатного для цього, не було, і сотня рухалася без зупинок.

Десь біля Губиної балки до них іще приєднались декілька десятків козаків, які також почули про розгул татарів і вже два дні не вставали з коней. Вирішили спробувати захопити «язика», та щоб дізнатись про силу ворога і його наміри, послали наперед ще декілька десятків козаків із наказом рухатись швидше, при появі ногайців попередити головний загін пальбою з пістолів, а самим вступити у бій з ворогами. Вітер дув з півдня, і в повітрі вже відчувався запах згарищ. По дорозі стали траплятися втікачі із селищ, на які напали татари. Люди були залякані і нічого втішного не могли відповісти. Серед них були діти, жінки, дівчата...

Усі розуміли, що вороги десь поряд, але стишувати ходу не стали. Хотілося зустрітися з нападниками і затупити шаблі на їхніх засмальцьованих шиях, показати свою звитягу. Уже не зупинялися при появі втікачів з півдня, а крикнувши: «Ідіть далі!», поспішали вперед, де розгулялися злодюги-бусурмани.

Передні дозорці чекали на головний загін козаків, бо попереду виднілись згарища села і чулося поодиноке ревіння худоби: мабуть, нікому було її доглянути. Розтягнувшись ланцюгом, козаки пронеслись селом, та, не зустрівши нікого — ні своїх, ні чужих, поспішили далі на південь, а при дорозі надибали на декількох дідів. Ті розповіли: «У селі вже нікого не знайдете. Хто встиг — забігли подалі від лиха, а ті, хто захищався, свої голови поклали. Бусурмани награбастали здобичі та, пов’язавши християн, учора ввечері пішли на південь, у свої степи».

Грищенко зібрав десятників і мовив, що вцілілі козаки і ті, хто може тримати шаблю, повинні спробувати визволити свій люд. Серед тих, хто приєднався до великокозирщанських козаків, були Іван та Гриць із Михайлівки. Пройшовши ще верст із десять, вирішили зробити зупинку, щоб упорядкувати себе і коней, порадитися, як наскочити на ворога зненацька, яким шляхом іти, щоб захопити «язика» і дізнатися про зворотний шлях заброд. Грищенко послав на південний напрямок нічних шибайголів, які не бояться пошастати вночі. Може, якийсь татарин попадеться, а може, пощастить натрапити на ворогів, і тоді вже не спускати з них очей і при слушній нагоді визволити бранців-земляків.

Полон 

Андрій прийшов до тями від якогось гойдання, галасу і татарських голосів. Підвівши голову,