Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? — шептала вона…
Нема на це відповіді. Ніхто не може сказати як. Це приречення. Домовлялися не сходитись більше, але що ті їх домовленна, коли над ними така велика сила іншого, незнаного, Божого примусу…
«Ти будеш мені, як радісний, чарівний сон життя, як казка, що її я одного разу пережив тілом, духом, натхненням… Ти зоря, що родилась у синьому далекому просторі і що світила мені полум'яним сяйвом недосяжного щастя. Ми розійшлись, але я понесу тебе зі собою на всі боки світу — цього і поза цього, до кінця, до краю, да останньої секунди буття…»
Це, можливо, те, що хотів би сказати їй Володько, але в такий час такі слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голі пальці бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
У п'ятницю Володько працював біля будови хати, підвозив тачкою мулярам цеглу, повільно здіймалися вгору стіни, підносилось риштування, вставлялись одвірки, рами дверей і вікон, але це діяння було для Володька ніби чужим і, можливо, зайвим… Його думи, як завжди, відносять його у ті інші заморські царства-государства, де він має зустріти своєї якесь незнане призначення…
Але поки що він ось тут… Сьогодні, і завтра, і післязавтра. У суботу знов на будові і тільки вечором прибув зі села староста і вручив йому ту фатальну повістку, з'явитися в повітовому старостві вже в понеділок рано о годині дев'ятій. І це отруїло йому весь наступний недільний день. Не міг цього, прогнати з думки. Був на музиках… Танцював і співав з, хлопцями, але нерви, ніби струни перетягнуті, грали фальшиво. Відчув жаль і зневагу — головне, що не міг боронитися, що не мав для цього сили… Ах, ті його товариші — Антін, Сергій, Демид, Кіндрат… Ніколи, ніколи не любив їх із такою гострою, відданою силою. У них стільки ще молодості і яка шкода, що вона змарнується у цій затруєній атмосфері чужої, насильницької влади…
А в понеділок, раненько, мовчазно зібрався, не сказав нічого ні батькові, ні матері і відійшов до Крем'янця… А там набридло знаний, червоний, урядовий будинок… Володька направили одразу до карного референта, довго сидів і чекав разом з іншими незнаними людьми на вимір своєї кари, і щойно біля першої години відчинилися високі, вузькі, руді двері і з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сірому одязі референт карний… Викликались прізвища, а коли дійшло до Володька — «Володимир Довбенко, син Матвія… Пан староста карає вас за несвоєчасну зміну особистого документу тридцятьма злотими гривни і заміну, в разі незаплачення, двома тижнями арешту. Підписати»… «Влодзімєж, син Матєя»… Володько знає, що в його роду ще не було караних, ні судом, ні адміністрацією і справа тут не в висоті кари, а в її суті. Він знає, що це лиш шикани, попередження, що далі чекає багато іншого, що він натрапив зуб за зуб, що він ображений і що цього він ніколи не викине з пам'яті…
Коли вийшов зі староства і опинився на вулиці, все довкруги видавалось йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нічого ніде свого, ніяких ознак співжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє, тобі все забрали, заперечили, вимазали з життя.
Йшов без поспіху вверх костельною вулицею, невдовзі повернув попід мури ліцею, дуже потребував з кимсь говорити і думав, куди б його зайти, щоб знайти когось зі своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього і щось запитати? Машинально прямував попід високим, сірим муром, дійшов до ринку перед ліцеєм, що його вже касують і на його місці мають зробити сквер, квітник, щось для розваги і окраси. На хвилинку зупинився і, ніби вперше, дивився і бачив велику стару, бароккову будову ліцею, сполучену з церквою чи тепер костелом, на вежі якої годинник показував дві години.
Саме скінчилася наука і з широких брам ліцею юрбами виходили молоді люди — хлопці і дівчата, у синіх, чотирикутних шапочках, гарних чистих одягах з книгами і портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, сміялися і розходились хто куди на всі боки. Володько стояв і давився на них, аж поки вони не розійшлися. І відчував виразно у своїй істоті згустки недоброго почуття, дуже виразної заздрості, а може, не так заздрості, як, гніву, почуття кривди, а одночасно і почуття гострого докору і самому собі. Пригадав і ті лави шкільні, забрані з Дерманської семінарії і перевезені сюди, на яких колись сидів також він сам і на яких напевно можна знайти його основні літери В. Д., вирізані на ляді лави. Це ж твоя земля, Володьку! Твій край, твоє місце на землі! Хто і яким правом заперечує твоє право до неї? І чому ти дозволив на цю ганебність? Навіщо годишся з цим грубим пониженням. Ти — жива, розумна людина!
І при цьому його вигляд говорив, можливо, більше, ніж його думки. Така неприхована, безпосередня погроза, такі насуплені ті молоді брови, такі сердиті сині очі, такі затиснуті уста. Дивився на ті мури ліцею і бачив їх, як виклик сумління… Як кару за минувшину… Колись давно прийшли вони сюди і вкопалися у твердінь цієї землі, як бастіони твердині, як символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, ці мури, і винні за цілу цю моторошну дійсність. Можливо, саме в них і таїться виправдання отих хлопців і дівчат в рогатівках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш місце змагання за владу над нею? І, можливо, ті мури є свідченням, ордером, пашпортом її приналежності.
Такі ось думки бентежили того Володька і чи знайде він місце на землі, де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може він сказати це своїм хлопцям у Тилявці? О, він вже їм про це казав і то не раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба більше, багато і більше… Виразніше, глибше, сильніше…
У цей саме час із-за рогу ліцейного муру, вулицею ректорською, почали виходити також учні української гімназії… Десь звідти згори, де там далі в кінці стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок — власність місцевого торгівця Лазаря Бакімера. Це там міститься та українська, ім. І. Стешенка, гімназія-права, без місця, без якої-будь державної допомоги… А хлопці і дівчата, що відвідують
