Волинь - Улас Олексійович Самчук
Сергій безсловесно насунув свою заяложену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:
— Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! — І після короткої перерви додав: — Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду… Мені тут тісно… А ще по хвилині мовчанки продовжував:
— Потребую світу… Простору… Знання. Мені треба вчитись… Шукати якогось права… Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав… Дуже невесело думав.
Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм… Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів… Намагався перевести розмову на інше… Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке… А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває — невідомо поки що.
— Хай збирає і хай затіває, — зі серцем казав Володько.
— Хочуть ніби перебрати читальню, — вів своє Сергій.
— Хай.
— Йон проти церкви.
— Бо знайшов віру, а церква безвірна. Кар'єристи, інтригани… Візьми той наш Крем'янець. Самі брати Борецькі чого варті… А та єпископська пані Радченко… А весь той славетний причт церковний. А Йон… Душа, жадоба, суцільна людина і він шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна віра вигоряє, її заповняє інша. Відчуваю, що і ми тут роздвоєні… Навіть я сам. Я ще лиш шукаю себе… І свого місця. Відчуваю, що я половина чогось, а міцні люди є цілість. Ось, як мій батько.
Це був несподіваний, під тиском настрою, провокаційний вибух, Володько сам не сподівався такого, а тому швидко отямився і замовк. Він глибоко в собі відчув, що відруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш… Треба віднайти також міру своїх почуттів… А головне — характер. Самі балаганні протести — солом'яний спалах. Характер, послідовність, логіка… Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевірити. Все!
Далі йшли мовчки, дарма що виповнені думками. Йшли здовж села, починало вечоріти, у вікнах хат появились бліді світла, зустрічались люди, мінялись «добрим вечором». Володько все був під тиском протестаційного настрою і не міг стримати свого язика.
— І взагалі, — казав він. — Всі ті наші порядки. Де наші ідеали? Чим цікавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в світі менше зацікавлених проблемами людей, ніж і інтелігенція… Нічого не знають, нічого не хочуть знати, живуть днем заїжджені провінції… Зрештою, чи мені це казати? Питання, що я сам зробив… Ось лише серджусь на в і все… І себе не люблю, і іншим дорікаю… Але інколи, Сергію, так виразно здається, що я міг би багато зробити чогось доброго… Чогось… Чогось… Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись і на цій планеті, з'їсти сорок вагонів хліба і відійти з чим і йшов». До дідька ясного — треба ж залишити по собі як сліп, і ця думка не дає мені спокою… А може, це лиш зарозуміння…
У таких випадках Сергій як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно. Ціла його, на вигляд спокійна, істота майже помітно насторожується, він також щось би хотів сказати, але, мабуть, слова його не конче слухняні на таке. Чи не краще тоді помовчати і вже самою мовчанкою стверджувати погодження.
Коли дійшли до колоди, що лежить в долині між селом і дерманськими хуторами, ставав кольоровий, сизо-синій, теплий, як кожух, вечір. Володько втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з товаришем і розійтися. Завтра свято, і вони напевно знов стрінуться…
А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже зрання відійшли туди цілі юрби дівчат і хлопців у святочних одягах… Кликали і Володька, але він відмовився… Далебі, чи не краще йому побути дома, походити по садку, на полях… Батько ось вже другий день з дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом, мають багато спільної мови… Ходили разом оглядати Ронівське поле, обговорювали ціну. Матвій в таких випадках ще раз переживав свою молодість, а Василь набирався досвіду свого улюбленого дядька… Разом пройшлися здовж і впоперек Матвієвим полем. Василь весь вдоволення, отакий би і йому шматочок землі, а тоді розгорнись душа. Цілими; годинами на полях та на полях, під сонцем і вітром, міркували, купували, будували, їх постаті видно було здалека і, здавалось, вони не йдуть, а пливуть у високому збіжжі…
Володькові не хотілось казати батькові про свої пригоди, не хотілося нівечити його доброго, святочного настрою… О, і забрали там документ, велика біда, дістанем інший… Він такий захоплений тим своїм чудовим ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б гріхом руйнувати його це близьке, рідне щастя.
Підвечір Володько йде до села… Йому хотілося бачити Наталку. Відколи Сергій нагадав про неї — думка Володька не могла звільнитися від її присутності, її образ переслідував його уяву і хотілось її бачити, чути, бути з нею… Але як, але де її зустріти? Зайшов знов до Сергія — одинокої його поради… На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже заспаний, невдоволений. Зі Сергієм пішли до Мокрини, Мокрина пішла до Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома… Хтозна, чи не пішла вона до Жолобок на відпуст.
Але вечором, зовсім випадково, на вигоні біля званих колод, Володько зустрів Наталку, коли вона йшла з дівчатами на музики. Відкликав її набік, були такі близькі і подібні, загорілі, засмажені сонцем, свіжі, молоді і здорові… Як звичайно, йшли далі від зору людського здовж долиною понад річкою… Десь там далі у селі грали музики, бухкав барабан, співали парубки, але їм обом це нічого тепер не казало… Вони ось знов разом, такі безмовні і такі напружені… Над ними лиш зоряне небо, довкруги весна, так багато треба б сказати… Він питає її, вона питає його і обоє знають, що їм не знайти відповіді, бо між ними не лишень їх велика любов, гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звір свою жертву. Володько не раз казав їй про свої наміри відійти, вона це знає, але цього ніяк не досить. Ніч, така
