Волинь - Улас Олексійович Самчук
Володько пригадує ці самі слова з уст його матері. Він каже:
— Дядино. Мама колись казали те саме. А підіть запитай те їх сьогодні, їм ніде вже нема краще, як там.
— Та правда! — весело каже Єлисей. — Що там. Там добре, де є на чому робить.
— Нема що балакати! — каже рішучо Василь. — Зараз же йду шукати на нашу землю купців. Вони знайдуться. Тіснота.
Єлисей його перебив:
— Ні. Купців знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи коні і їдьте. Скорше буде.
— А як буде з млином? — запитала Маруся. — Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нічого. Василь зараз же кладе на віз міхи і їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з місця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти. Володько іде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомі місця.
За годину виїхали. День погожий, ясний. Біля попового саду довжелезним валом цвіте білий і звичайний бузок. Біля монастиря також. Проїжджаючи побіля колишньої семінарії, Василь тикнув батогом.
— Тепер там єпархіяльна жіноча школа. Перевели з Крем'янця. Щось пара десятків «баришнів»…
Володько, як довго міг, проводив зором той будинок. Там пройшли його хлоп'ячі і юначі роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвір'ї буяє бур'ян. Стіни місцями оббиті. Бляха на стрісі поржавіла. Сад також, видно, запущений… Такий хороший, великий сад…
Поїхали вулицею «біля Лисів» і виїхали на Городнє. Боже, які знайомі місця! Просто дорога на Залужжя. Вліво до монастирського млина на Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько ходив з матір'ю до церкви. Є що згадати. Було це не раз і не два і все воно миле, приємне, яскраве. Все стоїть у очах, ніби це. діялось сьогодні.
— А бачиш отам? — обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно в той бік батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це і є те, сьогоднішнє, те, що ділить все, що було і що є. Цілий ряд розкиданих, недокінчених будов. Одна там, друга там. Польські осадники.
Володько хотів щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожніх слів. Минули те видовисько й поїхали далі. Скоро доїхали до млина. Там досить завізників. Володькові пригадалось колишнє. Ще стоїть та причепа-хатина, де колись слухав оповідання дядьків. Постарілася. Бруси, з яких вона зложена, почорніли, порепались, мох у шпарах погнив і висипався, гонти на стрісі порозгорталися, віконцята стали матові від мучного пороху. А як всередині? Майже так само, тільки все старе, вичовгане. Навіть залізна грубка подібна на ту, що була колись.
А навкруги стільки змін. Млин побільшав. Колеса вже не зовні, як було, а забиті дошками. Став, здається, поменшав, заріс лататтям та рогозою. Річка значно вужча. Там, де були очерети — косять сіно.
Василь зносить мішки. Володько йому поміг і пішов далі. Зараз за млином звернув на стежку, через кущі верболозу, через річечку вийшов на береги. Грунт під ногами м'який, приємно вгинається. Колись тут було болітце з іржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно висохло. Он та річка. Вона тече так само, тільки поменшала. Рідна річко! Пам'ятаєш ще мене? Я бігав тут над твоїми берегами, купався в водах твоїх… Багато думок пустив з твоїми водами. Вони, мов птахи, летіли туди, на схід сонця… І тепер летять вони туди. Так. Туди!
Потім Володько звернув на місце, де стояв Матвіїв хутір. Нічого там нема. Рівне, засіяне житом поле. Нема ні лісу, ні рівчака з тернами та соснами, ні молодого саду. Один трепеток зістався якимсь чудом. Мила, одинока деревина.
Зате трохи далі отам стоять аж дві хати. В одній живе Трихонів син Грицько, друга невідомо чия. Вбогі, недокінчені хати на чистому полі. Біля них втицьнуто кілька рядочків щепок, але вони не роблять враження саду. Навкруги жита. Гарні, зелені, рівні, оточені над проваллям дороги червоним маком.
Тут варто постояти. Земля, небо… На нім хмарини, легкі, мов серпанок, і прозорі. Тиша дуже знайома. Хвиляста, місцями глибока, дорожина обросла з боків орішиною, кущиками сокирок, деревієм, Петровим батогом.
Володько стояв і пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де був грабовий живопліт. Потім нахилився, взяв грудочку землі й роздушив її в долоні. Свята земля. Будь і роди.
Потім він пішов поволі межею під гору, де стояв ліс. Нема тих маєстатних, коренастих сосон. Під ними росли маслюки та сироїжки. Тепер навкруги жито й тільки ген там далі кілька одиноких, підстрижених, невідомо для чого залишених сосонок.
Володько йде все далі й далі. Жита, межі, коники-стрибунці, що стрибають під ногами. По часі він вийшов на клопітську дорогу. Здалека видно ряд широких черешень і кілька хат. Юхимів хутір. Старий вже не живе, але Володько хоче зайти туди. Тут також зміна. Залізне покриття хати перемальоване начорно. Пасіка зникла. Довгий, зі стрішкою пліт розірваний на дві частини й замінений частоколом зі сливового дерева. Нема також великого пса, що колись так рвався на ланцюгу під шопою.
Володько заходить до Клима. Привітався. Його ледве пізнали. Климова жінка вагітна. У хаті й надворі якісь діти.
— Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати діда, — казав Володько.
— Вони, царство їм небесне, і вас не раз згадували, — відповів Клим.
Потім він показав Володькові господарство. Нічого. Якось воно йде, тільки дітей багато. Треба шукати для них місця…
— Шукайте землі, — казав Володько.
— Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у ваші краї. Біля Шумська в одному селі гарний маєток, тільки над самою границею.
— Так. Над границею тепер життя тяжке. За поріг свобідно не вийдеш. Люди живуть, як у в'язниці.
— Але доведеться взяти. Маю шість хлопців… — закінчив свою мову Клим.
Потім Володька вгостили кислим молоком зі сметаною та коржем. Наостанку він захотів побачити Юхимову кімнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так само лежать товсті, у шкіряних палітурках, книги. Он та Біблія, з якої старий прочитував Володькові.
— Можна подивитися? — спитав Володько.
— Можна. Чому ні…
Володько повернув голову на другий бік і дуже здивувався…
— А це ж що? — здивовано спитав. Клим не знав, як відповісти.
— То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пішли до Мізоча, купили й повісили.
— А де ж той Освободитель-цар?
— Самі винесли. Тепер, казали, наш освободитель він. І вказували на цей образ…
Володько був здивований. Юхим є Юхим. Образ,
