Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

— То давайте витягати. Я — за ноги, ви — за голову.

— Пробувала: кричить! І я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник вломлю… Скільки тої Секлети… пучка духу! — журилися баба Тетяна, але вже трохи до пам’яті приходячи:

— А ну, Секлето, отак-о робіть, наче тягніть живіт назад з горшка, в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати, щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тоді легше буде розчепити вас… Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тілько не з себе, а наче в себе! А ну ж бо! Ворушіться!

Тим часом Секлета бідна вже й очі закотила. Баба Тетяна як звомплять:

— Неси воду свячену! — та з пляшки — та на конаючу, та по хаті. — Бач, аж пирснуло в різні боки! — кажуть грізно, маючи на увазі нечисту силу, без якої тут точно не обійшлося…

Що вже намучилися ми з тим горщиком, від Секлетиного золотника відриваючи, не приведи Господи! Нарешті поволі, потихеньку таки визволили її, але моїми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика розхитували та Секлету відливали, я до Божечка лементувала таким лементом (куди моїй мамі!), що якби Він і кам’яним був, то почув би:

— Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас від горя, а моїх бабу — ще й від тюрми, бо хватить нам татової тюрми, і Савки Вальовського, що на тата прокуророві пише, і Теклички, що Сивусі на нас клепле, а в нас же діти малі, і хата три рази горіла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам і так спасу від горя всілякого!

І Бог почув, зглянувся, напоумив моїх бабу Тетяну, а ті — як вхоплять макогін та як гарахнуть ним той горщик попід боки!.. Горщик — череп’ям по хаті, а визволена Секлета — з хати, прикривши літником свій, хоч і посинілий, зате вправлений золотник.

Отакі-то придибенції різні і всілякі приключини з нами траплялися! Не знаю навіть, як за тими вічними гризотами з нечистою силою і клопотами з цілющою, мої баба Тетяна викроїли час і навчили мене “Отче наш”?! І за це їм, покійниці, дяка велика, як і за те, що привчили мене нікого й нічого не боятися, окрім Господа Бога….

Хоча в тому є заслуга і моїх баби по матері — Наталки.

А бабу Наталку я боялася. Точніше, я боялася Бога, яким вони мене постійно лякали:

— Не скачи! Не смійся! Не ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, і бачить, і язика тобі відріже!

— А Боже! — жахалась моя бідна душечка, намалювавши собі Бога страшним дядьком із ножем, і, скрутившись їжачком, ховалася в п’яти. І аж звідти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свій лад “Отче наш”: “Отче наш, якщо ти єси на небесі, і святиться ім’я твоє, і є в тебе царство твоє, яко на небі так і на землі, і рятуєш ти нас від лукавого, і прощаєш усі гріхи наші, то чому ти дітям язики ріжеш лише за те, що вони скачуть чи щось там собі кричать? Що Тобі, Божечку, нема кому різати ті язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об’єжчик Котяра? До Соболівки чути, а ти — не чуєш? Або як заходить сваритися за межу баба Дарка? Ото вже язик — не переслухаєш! Або як зберуться коло хвіртки Курчиха з Манькою кістки всім перемивати… Ой Боже, є тих язиків, які варт різати і то при самій сраці!.. Ой, що я кажу? Таке слово погане, а я кажу… ой-ой-ой-ой… Боже, прости мені й не кажи бабі Наталці, бо вони мамі скажуть і — піде… і таке буде мені… Тому прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святі та божі та, як кажуть баба Тетяна, на… ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я грішна…

Так бідкалась моя душечка між двох бабів, як між двох вогнів. А скоро страх переріс у тихий протест через непорозуміння з Богом, якого я щиро прагла слухатись і любити, а Він мене і чути не хотів, бо я, як скаржилась моя мама, вся пішла в бабу Тетяну, і мій “ротяка, аж до вух, — не зачиняється, язиком меле, як помелом, та сміхом заливається, як циган сироваткою”, ще й до всього саме скаче, мов навіжене, наче в ньому щось сидить і в одне місце коле, а то чіпляється до всіх: розкажіть та розкажіть, а починає саме щось розказувати, ні з того ні з сього заходиться плачем, замовкає, і тиняється, мов само не своє”…

Отака я була грішна гріховодниця і не знала, що з собою діяти, як мені ходити-говорити, щоб Бога не гнівити. Взагалі-то, як на мій дурний малий розум, Бог до мене особисто ніби й нічого не мав, а от те, що горе з бідою не вилазили з нашої хати… то виходило по-бабиному Наталчиному, що за мої гріхи…

Але — чому? Чому Бог одну мене на цілий куток не любить? Що я таке страшне робила, чого не роблять малі діти? А може, й справді я найгірша? Тоді нащо я, така погана, живу? Чого мене блискавка не вб’є, чи водяник не втопить? Чого мене Бог не покарає до решти — щоб я мучилася ще гірше, як мучусь?..

Ох, ці комплекси: вини за всіх і вся перед Богом і всім білим світом, недосконалості та невпевненості в собі… Господи, як же ж вони мене вимордували, дякуючи моїм бабі Наталці Панкаратівні, за все моє життя — лиш ти, Боже мій милостивий, відаєш… Хочеться вірити, що недаремно…

Врешті, я повстала. Але пізніше, коли трохи підросла і пішла в школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в піонери і почепила червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби. Аби знали! Але кари Божої чекала! Чекала, що після урочистого прийому в піонери по дорозі додому грім мене вб’є,