Синi етюди - Микола Хвильовий

Гофман:

- Нiчого… От прочитайте в "Правдi" про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.

…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:

- Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:

- Що ти так часто до мене?

- А як же: я ж тебе кохаю.

- Так?

…Марiя порадила проїхатись на пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виїхали в степ пiсля обiду.

На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

А потiм сказала:

- Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

- I я не люблю.

Вона:

- Це символ всефедеративного мiщанства.

- Так.

Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

…Пiд'їхав Зиммель i несподiвано заговорив:

- Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

Вадим сухо сказав:

- Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi - скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

Зиммель, ображений, вiд'їхав.

Марiя - iронiя. Кинула:

- Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п'яниця й картьожник.

Вадим:

- Просто - не та романтика.

Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

- А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

- Не знаю, а на це хворiєш i ти - на романтику.

- Не думаю!

…А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.

Вадим був надто чорний.

I дороги бiгли - чорнi, степовi.

Туманiв Ельбрус.

Було холодно й прозоро.

На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду - поставили фортецю.

Проїхали ще двi верстви.

…I було так:

…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.

Марiя тривожно:

- Що тобi?

Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.

Марiя зупинила конi. Пiд'їхав Зиммель.

Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:

- Що з тобою, Вадиме?

Серед степу стояли конi й куделили вухами.

Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки.

Схвильовано сказала Зиммелевi:

- Повертайте додому… скорiше.

Тепер побiгли дороги на схiд.

Чорнi, степовi.

Марiя згадала: "доживає останнi днi". Гiрський чингал знову впав на серце лезом.

Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.

В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.

Тачанка вiдходила на захiд.

- Вадиме, що з тобою?

Вадим сказав ледве чутно:

- Нiчого… менi легше…

Марiя приложила уста до Вадимового волосся:

- Милий мiй…

Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.

Мiцнiшав вiтер.

…Марiя тривожно дивилась на захiд.

V

Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.

Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.

Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:

- Сьогоднi вночi…

Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.

А потiм на душi було порожньо.

Був Гофман.

Надходив вечiр.

У стiну глухо входили цвяхи.

Це - останнi цвяхи: завтра свято.

Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.

За вiкном брiв синiй листопад.

На Вадимовiй головi лежав компрес.

Упали вiї. Дихати важко.

Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.

Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.

I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б'ються в муках i знову мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває "Iнтернацiонал", а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.

На однiм стовпi написано:

Пiдеш направо - загризе вовк.

Пiдеш налiво - уб'єшся в ярку.

Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.

…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?

Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.

I туманiють глухi заулки нашої республiки.

…Раптом вiтер стих…

На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.

Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

- Чи-чи!

- Кра! Кра!

У станицю заглядали хмари.

З Зараївського хутора йшли.

Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:

- …Це - перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…

…Пауза.

Потiм додав ще:

- Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.

I знову впали вiї.

Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.

…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:

- Чи-чи!

- Кра! Кра!

Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так пахло сосною.

Коли стемнiло, запалила свiчку.

Розтаборилась пiвтемрява.

Теж зiв'яла.

Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.

Постукав тихенько Гофман.

Спитав пошепки:

- Ну що, як?

Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.

А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.

Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.

Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.

Здавалось, десь булькає вода.

Було болотно.

Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

…Уночi