Біле Ікло - Джек Лондон

Під градом цих ударів Біле Ікло метлявся з боку в бік, як зіпсований маятник. Чого тільки він не перечував! Спершу його охопив подив, потім — страх, і він почав скавучати після кожного удару.

Натомість скоро прийшла лють. Уся його волелюбна вдача ожила: він вискалив зуби й безстрашно гарчав просто в обличчя розгніваному богові. Той ще більше розгнівався. Удари посипались рясніші, важчі й дошкульніші.

Сивий Бобер не переставав бити, Біле Ікло не переставав гарчати. Звичайно, так не могло тривати без кінця. Хтось мусив поступитись, і поступився Біле Ікло. Страх знов опанував його. Це вперше людина так з ним поводиться. Усі випадкові удари, що перепадали йому раніше — дрючком чи каменем, — здавалися пестощами проти того, що було зараз. Він здався і почав скавучати й вити. На кожен удар відповідав він пронизливим скавучанням; страх перейшов незабаром у жах, і скавучання злилося в одне безперервне виття, не пов'язане з ритмом ударів.

Нарешті Сивий Бобер опустив руку. Біле Ікло, що безпорадно повиснув у повітрі, все скавучав. Це, очевидно, задовольнило хазяїна, й він шпурнув вовча на дно човна. Тим часом човен несла бистрінь. Індіанець узявся за весла. Вовча заважало йому гребти, і він дав йому доброго штовхана. Тут знов озвалася волелюбна вдача Білого Ікла, й він уп'явся зубами в ногу, взуту в мокасин.

Попередній прочухан видався нічим проти того, що йому влетіло тепер. Гнів Сивого Бобра був жахливий, так само як і страх Білого Ікла. Цього разу по ньому походила не тільки рука, а й важке весло, і коли нарешті його знову кинули на дно, він увесь був побитий і все його маленьке тіло страшенно боліло. Сивий Бобер знову штовхнув його ногою, уже навмисне. Але Біле Ікло не схопив його за ногу. Неволя навчила його ще одного: ніколи, ні за яких обставин не можна кусати свого хазяїна й пана, бо тіло його священне, й зуби таких, як він, не сміють його поганити. Очевидно, це найтяжчий злочин, який не можна ні простити, ані забути.

Коли човен черкнувся берега, Біле Ікло лежав усе так само непорушно й поскиглював тихенько, чекаючи, яка буде воля хазяїна. Воля ця була така, щоб вовча вийшло з човна, бо його шпурнули на берег. Біле Ікло гепнувся на бік і боляче вдарився об землю своїм побитим тілом. Увесь тремтячи, він звівся на ноги й жалібно заскавучав. Ліп-Ліп, що стежив з берега за всім, що діялось, кинувся до нього, збив з ніг і вгородив зуби в його тіло. Біле Ікло був занадто знеможений, щоб боронитися, і йому, мабуть, пришилося б не з медом, якби раптом нога Сивого Бобра не вдарила Ліп-Ліпа з такою силою, аж він злетів угору й гепнувся на землю далеко від Білого Ікла.

Така була людська справедливість, і Біле Ікло навіть у своєму жалюгідному стані мимоволі відчув вдячність. Він покірно покульгав за Сивим Бобром через увесь табір до його вігвама. У такий спосіб Біле Ікло дізнався, що право карати боги лишають собі, а тварин, підлеглих їм, позбавляють цього права.

Уночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав матір і затужив за нею. Але він так голосно став тужити, що розбудив Сивого Бобра, і той знову побив його. По тому, коли боги були десь недалеко, він тільки нишком виявляв своє горе і, лишень буваючи сам на узліссі, давав йому волю — голосно скавучав і вив.

О цій порі, може, він і послухався б спогадів про печеру й струмок і втік би в Пустелю, якби не любов до матері. Люди оце йдуть на полювання й повертаються назад; то, може, й вона так само повернеться? Сподіваючись її, він не втікав і залишався в своїй неволі.

Але не можна сказати, щоб ця неволя аж дуже була тяжка. Чимало вона містила цікавого. Завше траплялося щось несподіване, і не було кінця-краю дивним речам, що їх робили боги і що на них він дивився залюбки. А ще він вивчився прилагоджуватись до Сивого Бобра. Послуху, неухильного, ретельного послуху, вимагали від нього, а в нагороду йому не перепадало стусанів, і життя ставало терпимим.

Ба навіть часом Сивий Бобер сам кидав йому кавалок м'яса й відганяв собак, поки він їв. І — дивна річ — цей кавалок мав особливу ціну й здавався Білому Іклу більше до смаку, як ті, що він діставав з рук у жінок. Індіанець ніколи не гладив і не пестив його, але чи то через те, що в нього була тяжка рука, чи через його силу й справедливість, а може, через усе те разом, — між вовчам і його похмурим хазяїном почала виникати своєрідна приязнь.

Оце так непомітними лукавими способами й не раз за допомогою дрючка, каменя чи удару кулаком наділи на Біле Ікло кайдани неволі. Інстинкт, що попервах дозволяє вовчому родові підходити до багаття людини, має здатність розвиватись. Розвивався він і в Білого Ікла, й табірне життя, попри всі тутешні знегоди, ставало йому дедалі дорожчим. Але він не був свідомий цього. Він знав тільки тугу за матір'ю, сподівався, що вона повернеться, і палко прагнув своєї колишньої волі.

Ліп-Ліп увесь час труїв життя Білому Іклу, і той ставав дедалі лихіший і лютіший, аніж мав би бути від природи. Лють йому зроду була властива, а тепер і зовсім перейшла всякі межі. Злостивістю своєю він зажив недоброї слави навіть серед людей. Що б не трапилось у таборі: чи то бійка де зчиниться, а чи жінки знімуть галас, що в них украдено м'ясо, — ніхто не сумнівався, що й Біле Ікло тут причетний. Людям і на думку не спадало шукати причин такого його поводження — вони бачили тільки наслідки, і то саме кепські наслідки. Біле Ікло був пролаза,