Біле Ікло - Джек Лондон
Усе це було йому не до душі. Так само не сподобалось йому, коли люди повставали й рушили далі, а один маленький чоловічок узяв за кінець палицю повів за собою Кічі. Біле Ікло ішов услід за нею, вельми збентежений і зажурений цією новою пригодою.
Вони спустилися в долину, де тік струмок, і пішли далеко, куди він ніколи не забігав, аж до самого того місця, де долина кінчається і струмок впадав в річку Маккензі. Тут, де, високо підважені на жердинах, висіли човни і стояло приладдя, щоб сушити рибу, індіанці отаборились. Біле Ікло здивовано поглядав на все це. Могутність людей, здавалося, зростала з кожною хвилиною. Вони ніби дихали нею, всі, починаючи від собак із гострими зубами, корились їм. Але найбільше вражала вовча влада їхня над неживими речами, їхнє вміння пускати в рух те, що не рухалось, і змінювати навіть світ.
Це останнє особливо вражало. Коли люди поставили жердини для вігвамів, цим він не дуже захопився, бо вже бачив, як з наказу цих самих істот літало каміння й дрючки. Але коли ці жердини обгорнулися шкурами й парусиною, Біле Ікло був здивований без краю. Вігвами вражали його своїми величезними розмірами й видавались якимись страховинними проявами життя. Вони здіймалися навколо нього з усіх боків і зловісно підносились угору. Він жахався наметів, а коли вітер починав хитати й надимати їх, припадав до землі й, не зводячи з них пильного погляду, готовий був скочити й тікати в ту ж мить, як вони кинуться на нього.
Та минуло небагато часу, і вігвами вже його не лякали. Він бачив, як жінки й діти входили й виходили з них, і жодної біди їм не робилось; собаки також часом силкувались туди заскочити, але їх одганяли гострими словами або камінням. Він нарешті не витримав, нишком відбіг від Кічі й обережно поліз до стіни найближчого вігваму. Спонукала його цікавість — потреба вчитись, і жити, і все спізнавати з досвіду. Останні кілька дюймів до вігваму проліз він дуже поволі й сторожко. Події цього дня уже привчили його до того, що невідоме часом виявляється в зовсім несподіваний і дивовижний спосіб. Аж ось носом він тицьнувся в парусину. Біле Ікло спинився й почекав. Нічого не скоїлось. Уважно обнюхавши чудну річ, що геть уся пройшла людським духом, він узяв її зубами й легенько потягнув. Знов нічого, хоч ближча частина вігвама трохи ворухнулася. Він потягнув дужче, і вона дужче хитнулася. Йому стало весело, і він потягнув скільки сили, раз, і ще, й ще. Захитався весь вігвам, і зсередини долинув різкий жіночий вигук. Біле Ікло чимдуж чкурнув до Кічі. Але відтоді таки перестав боятись цих великих вігвамів.
За хвилину він знов утік від матері. Її ломаку прив'язали до кілка, вбитого в землю, і мати не могла побігти за ним. Проти Білого Ікла вийшло щеня, більше й старше від нього. Воно мало дуже войовничий і пихатий вигляд. Звали його Ліп-Ліп, як потім дізнався Біле Ікло, й був це великий забіяка, досвідчений уже на бойовиськах.
Ліп-Ліп був тієї самої породи, що й Біле Ікло, й через малий зріст не здавався небезпечним, отже, вовча намірилося зустріти його зовсім по-приятельському. Але, побачивши, що той вискалив зуби й весь напружився, він і собі вискалив зуби й напружився. Наїжачившись і грізно загарчавши, вони стали кружляти один навколо одного. Минули кілька хвилин, і Білому Іклу вже почала навіть подобатись ця, як він гадав, гра. Але раптом Ліп-Ліп надзвичайно хутко підскочив і, куснувши його, зараз же відскочив назад. Випадково він куснув його за плече, яке розірвала була рись і яке й досі ще не зовсім загоїлось біля кістки. З болю й подиву Біле Ікло заскавучав, але наступної миті скажено наскочив на Ліп-Ліпа й став немилосердно його кусати.
Та Ліп-Ліп недарма зроду жив у таборі й мав великий досвід у щенячих боях. Його гострі, маленькі зуби вп'ялися три, чотири рази і більше в новачка, аж доки Біле Ікло, заскавулівши, ганебно втік під материну оборону. Це був перший з багатьох боїв що потім були між ним і Ліп-Ліпом, бо вони заворогували від самого початку і вдачу кожен мав таку, що вони не могли не битись.
Кічі ніжно зализала рани Білому Іклу й силкувалась утримати його біля себе. Але він мав невгамовну цікавість і за кілька хвилин розхрабрувався на нові пошуки. Цього разу він наскочив на чоловіка, що його звали Сивим Бобром. Той сидів навпочіпки і щось робив з гіллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землі. Біле Ікло підступив ближче й став дивитись. Сивий Бобер пустив через рот звук, але вовчику в ньому не вчулось нічого ворожого, і він ще підсунувся.
Жінки й діти підносили Сивому Боброві гілля й хмизу. Очевидно, справа була поважна. Білому Іклу стало так цікаво, що він навіть забув весь свій страх до людини й підійшов до самих колін Сивого Бобра. У того під руками робилося щось дивне: з гілля й моху здійнялась якась подоба туману, а потім унизу між гіллям, звиваючись і крутячись, з'явилося щось живе, такої барви, як сонце в небі. Біле Ікло нічого знав про полум'я. Вогонь вабив його до себе, як вабило колись було світло в проході печери, і він підліз до багаття. Сивий Бобер засміявся, але в сміхові його знову не було нічого ворожого. Біле Ікло встромив носа в огонь і разом висунув і свого маленького язика.
На мить його наче скувало. Невідоме, що причаїлося серед моху й гілля, добре дало йому по носі. Він страшенно заскавучав і відскочив назад. Почувши його голос, Кічі з грізним гарчанням кинулась до кінця ломаки і рвалася, мов скажена, не маючи волі прибігти йому на поміч. А Сивий Бобер ляскав себе по стегнах, реготав і оповідав решті племені пригоду. Всі голосно реготали, а Біле Ікло, бідолашна розгублена
