Син - Філіп Майєр
Тошавей і Неекару повели мене й дівчину на інший берег озера, звелівши викупатися. Ми так і зробили, після чого нам наказали лягти долілиць, та й узялися нас лікувати. Усі наші рани прочистили, пухирі — розрізали. А тоді змочили вражені ділянки шкіри (здебільшого нижче пояса) відваром із кори дерев та поклали туди припарки з м’якоті опунції й соку з коренів ехінацеї. Я мимоволі задивився на німку. Зараз, коли її тіло було чисте, вона мала досить привабливий вигляд — навіть із численними опіками та стертою шкірою на сідницях. Помітивши мої цікаві погляди, дівчина зневажливо відвернулася від мене. А я подумав, що вона така сама вередлива, як і моя сестра. І не зміг більше дивитися на неї.
Індіанці поводилися з дівчиною, як із породистою кобилою: добре годували та напували, але могли й прочуханки дати за непослух. А я від них отримав значно більше ударів, ніж вона, та мені завжди пояснювали, за що саме лупцюють. Тошавей і Неекару постійно розмовляли зі мною, навчаючи їхній мові. І я потроху запам’ятовував найголовніші слова, наприклад: паа означало «вода», туейя — «кінь», текаро — «їсти», тунецука — «далі».
За кілька днів ми добралися до великої річки (я подумав, що це, найімовірніше, Канейдіан). І що далі ми просувалися — то мальовничішими ставали пейзажі. Нас із дівчиною вже не прив’язували до коней, їхали ми не дуже швидко, а їжі та питва було вдосталь, тож рани наші поступово загоювалися. А щодо коней — вони від такого життя помітно погладшали.
Одного вечора індіанці вполювали двох малих бізонів. Печінку тварин (мабуть, для розмаїття) підсмажили на розжарених вуглинах і з’їли, поливаючи мозком із кісток, що тріснули від жару. Тошавей пильнував, щоб мені дісталося не менше м’яса, ніж іншим. А щодо молока з телячого шлунка — воно здавалося мені дедалі смачнішим.
Уранці я прокинувся з думками про свого батька. Тепер він уже нізащо не знайшов би мене, навіть разом із цілою армією слідопитів. Та що там білі — навіть індіанці (принаймні дуже молоді) не вистежили б нас. Команчі-бо залишали хибні сліди так віртуозно й швидко, що кілька хвилин такої роботи обернулися б годинами марних пошуків для найкращого слідопита. Ще ніколи в житті я не почувався таким самотнім і нещасним, як того ранку.
Навіть індіанців поряд не було. Та чулися якісь голоси. Я підвівся й пішов до річки: так і є — вони тут, у воді. Ретельно змивають із себе бруд і стару фарбу. А деякі вже сидять голяка біля води, підставляючи мідно-червоні тіла сонячним променям. І, дивлячись у невеличкі дзеркальця чи уламки скла, ретельно висмикують маленькими сталевими щипцями волосинки, що встигли вже вирости на обличчі. Я з цікавістю чекав, що ж вони робитимуть далі. Мабуть, фарбуватимуться? Так, дійсно. Воїни змішували тверді фарби зі своєю слиною та малювали цією пастоподібною речовиною візерунки на своїх обличчях і тілах. А після цього — заплітали свої коси та частково фарбували їх у жовтий або червоний колір.
— Пуа набісаре, — сказав Тошавей, заплітаючи довгу чорну косу.
Усі воїни мали піднесений настрій — наче готувалися до якогось грандіозного свята.
Мені вони швидко знайшли заняття: гарненько вичистити всіх коней. І коли я із цим упорався, кожен із індіанців заново розфарбував свого поні різнокольоровими лініями та відбитками долонь. А двоє підлітків тим часом кудись поїхали й не повернулися.
Упоравшись із фарбуванням, індіанці заходилися мити та розчісувати свої найцінніші трофеї — скальпи. Я вже знав, що материного тут немає. Але й сестриного не побачив: мабуть, її теж Урватові вояки добили.
Коли ми знову посідали на коней, нас із дівчиною вдруге поприв’язували. Я все роззирався довкола. Ліворуч від нас був південний берег річки Канейдіан — прямовисна скеля. А праворуч — зелені пагорби. Ми їхали вздовж невеличкого струмка, що протікав серед зелених дерев, аж раптом — виїхали назустріч величезному натовпу індіанців. Їх тут були сотні. Убрані вони були, як я зрозумів, святково: чоловіки — у яскраво розфарбовані шкіряні штани, жінки — у прегарні сукні з оленячої шкури. У вухах індіанців яскраво виблискували на сонці сережки, а на руках красувалися мідні браслети. Що ж до малих хлопчаків — вони бігали голяка та верещали, плутаючись під ногами в людей і коней. А ми все їхали. І нарешті досягли центру цієї яскравої процесії (вона була чимось схожа на парад, який улаштували, коли мій батько та інші американські солдати поверталися з війни). Тут був оглушливий гамір: жінки викрикували імена своїх чоловіків, батьки — дітей, сусіди — сусідів. Раптом я побачив зловісну стару скво, яка несла великого стовпа, обвішаного скальпами (деякі з наших воїнів прив’язали до цього стовпа й свої трофеї). Малі хлопчаки оминали мене, а от дорослі — дісталося ж мені від них. Усі-бо, повз кого я проїжджав, не втримувалися від спокуси дати мені ляпаса чи дуже боляче вщипнути.
Урешті-решт ми добралися селища. Тіпі тут було стільки, що й не злічити, і кожне з них розмальоване різноманітними візерунками. Я помічав зображення коней та воїнів, які стріляли у ворогів, а також вранішнього сонця, що визирало з-за високих гір. У повітрі стояв сморід від нещодавно знятих шкур та сирого м’яса тварин (м’ясо це було розвішане тут скрізь — наче одяг, який треба висушити).
Раптом я помітив гурт індіанців із дуже сердитими обличчями, які продиралися крізь юрбу просто до нас. Жінки пронизливо голосили, чоловіки погрозливо виставляли вперед списи. За якусь мить вони геть усі накинулися на мене — лупцювали по ногах, намагалися стягнути з коня. Тошавей не втручався доти, доки якась стара відьма не кинулася до мене з ножем (а на німку ніхто не звертав ані найменшої уваги).
Жінки, люто завиваючи, наполягали на тому, щоб мене негайно прирізали великим ножем або ж убили ще в якийсь спосіб. Тошавей захищав мене, доводячи їм, що я належу тільки йому, а він не хоче моєї смерті. Я подумав тоді, що вони такі злі, бо це я застрелив воїна з їхньої родини. Але ж про це міг знати тільки Тошавей.
Неекару потім пояснив мені, що ця сімейка очікувала багатих трофеїв, а натомість — не отримала нічого,
