Син - Філіп Майєр
У вітальні було шість мертвих тіл: п’ять чоловічих і одне жіноче. Я спочатку подумав, що тіло найстаршого з-поміж чоловіків належало Педро. Та коли, ставши навколішки, перевернув труп горілиць, побачив, що це Сезар — старий вакуеро. Він допомагав нам переганяти худобу ще тоді, коли я був дітваком. Усі тіла були продірявлені стількома кулями, що з них вилилася геть уся кров. Тож багряним тут було все: підлога, пил, залишки меблів. Коли я підвівся, то побачив, що мої штани багряні аж по коліно.
Жіноче тіло належало дівчинці в блакитній сукеночці; поряд із нею скарлючилося тільце хлопчика років шести-восьми. Мій розум, нездатний більше сприймати цей жах, наче звів барикаду, через яку я далі вже дивився на це без емоцій. Я розглядав дірки від куль і кров, наче вчений, який роздивляється залишки людей чи тварин, що пролежали в землі мільйони років. Я помічав найдрібніші деталі: кров, що зібралася в маленькі калюжі; багряні відбитки рук та чобіт; смуги крові, що утворилися, коли пораненого відтягали геть; стіни, забризкані кров'ю… Лише цим стінам відомо, що і як тут відбувалося. Та вони нікому не можуть розповісти цього. Я побачив молодого хлопця, який лежав у такій позі, ніби напився й заснув. А його мозок розтікся сорочкою… Потім я озирнувся, щоб побачити вираз обличчя тих, хто зайшов сюди зі мною. І переконався в тому, що вони дивляться на все це з таким самим холодним інтересом: кров-бо, якщо вона не твоя (чи твоїх найближчих родичів), здається чимось на кшталт води або вина.
На кухні ми знайшли ще шість тіл: трьох вакуерос (їх звали Ромальдо, Ґреґоріо та Мартін), Кармен (то була середня донька Педро) і двох дівчаток у біленьких сукеночках. Тут смерділо, наче в приміщенні, де забивають худобу. Та я вловив ще й інший запах — трояндової води (але подумав, що це, мабуть, мені видається).
Потім я зайшов до кабінету дона Педро — тут, як на диво, усе залишалося таким, наче ніяких перестрілок і не було. Відчувши раптом страшенну втому, я сів у знайоме крісло, як робив це безліч разів у житті. Але невдовзі примусив себе підвестися, бо треба було неодмінно обійти решту будинку. Тож я пішов до спальні Педро та Лурдес Ґарсія та побачив, що двері цієї кімнати продірявлені двома великими кулями. Під ногами в мене захрускотіла штукатурка…
Педро лежав на своєму широкому ложі, ніби просто спав. Запах трояндової води був тут таким сильним, що мене мало не знудило (якби ж це було найгіршим з усього, що трапилося того жахливого дня!). Підійшовши ближче, я побачив, що обличчя чоловіка закривавлене (до нього ще й прилипло пір’я з подушки), а поряд валяється кілька зубів, вибитих кулею. Наволочкою та простирадлом розповзлися криваві плями…
Тут, очевидно, тривала довга перестрілка: задня стіна була вся в дірках від куль, а шафи розтрощені на друзки. Скрізь були розкидані коштовності. Раптом я ніби почув голос дона Педро, та наступної миті зрозумів, що це лише галюцинація, спричинена дзвоном у моїх вухах (або вкрай напруженими нервами). На підлозі біля ліжка лежала Ана — молодша донька Педро. Її святкова сукня була до пояса в крові, а шия вигнута так, ніби вона намагалася щось закричати. Поряд із нею валявся старий армійський кольт.
Лурдес Ґарсія скарлючилася в кутку ліжка, досі стискаючи в руці старовинний іспанський ягдташ.
Раптом до кімнати ввійшов єгер та, оглянувши все, наказав мені не торкатися трупів. Я відповів йому, щоб він негайно забирався до дідька, якщо не хоче втратити роботу.
Залишившись наодинці, я акуратно вклав Лурдес і Ану на ліжко поряд із Педро. Я, звичайно, знав, що їх усе одно невдовзі винесуть звідси. Але ж…
У сусідній спальні, зазирнувши до однієї із шаф, я знайшов жінку років тридцяти — тридцяти п’яти. Живу. І це була Марія (старша донька Педро, досі незаміжня). Обличчя жінки було настільки спотворене кров’ю та брудом, що я її не одразу впізнав. Очі — широко розплющені, і вона, вочевидь, не розуміла, де перебуває та що з нею відбувається, бо дивилася на мене, але наче не бачила. Марія не чинила опору, коли я перебирав її волосся, щоб подивитися, чи немає ран на голові. Дозволила мені зняти з неї сорочку, щоб перевірити груди та спину; сиділа, так само витріщившись у нікуди, коли я підіймав її спідницю, щоб переконатися, що ноги теж неушкоджені. Дяка Богові, ран ніде не було. Переконавшись у цьому, я знов одягнув на неї сорочку й поправив спідницю.
Я вивів жінку надвір і передав Айкові Рейнолдсу та його синам — найпоряднішим людям з-поміж усіх, які тут зібралися. І вони одразу поїхали геть. Я не знав, чи залишилися в Марії родичі: Ґарсія були справжніми гідальго і цю землю отримали в дарунок від самого іспанського короля. Педро ніколи не казав, чи є в нього рідня в Мексиці. Він узагалі не вважав себе мексиканцем.
Сонце підбилося вже височенько. Трохи оговтавшись після перестрілок, чоловіки підраховували жертви та обдивлялися свої рани. Чарлза та одного з рейнджерів було легко поранено дробом. (Мені раптом спало на думку, що, можливо, саме мій син застрелив Лурдес чи Ану, або ж Педро…)
Приятеля Ніла Ґілберта, який приїхав з Ель-Пасо, застрелили (куля влучила йому прямісінько в рота). Я на якусь мить відчув зловтіху: отримав-таки заслужено бодай один із цих любителів убивати всіх без винятку мексиканців! Та потім я второпав, що радіти нічого: з нього тепер зроблять героя-мученика. Що ж до білявого сержанта, то він відбувся пораненням у руку.
Усі дванадцятеро чоловіків, які разом із сержантом стріляли в будинку, були живі. Деяких із них поранили, а деякі залишилися неушкодженими. Але всі вони, однаково потомлені, сиділи чи лежали в затінку, бездумно вдивляючись у небо чи куди-інде. Аж тут нагодився Салліван. Він одразу ж заходився перевіряти, чи є в цих «героїв» якісь рани. Задираючи кожному з них сорочку, він пробував щось казати. Але, зрозумівши, що його погано чують, повторював це голосніше, переходячи на свій славнозвісний фальцет.
Усі, хто прикривав сержанта й тих дванадцятьох, просувалися ближче до будинку. Вілла Голліса поклали під деревом, і його брат Датч сів поряд із ним. Потім принесли ще чотирьох застрелених. Один із них видався мені схожим на нашого вакуеро, та я вже, знесилений,
