Син - Філіп Майєр
Я думав, що мене застрелять просто зараз. Та, мабуть, підлітки чекали, щоб зійшлося більше народу. І ось уже майже всі мешканці селища зібралися на майданчику (діти, як завжди, швендяли під ногами в дорослих). Деякі хлопчаки волокли до стовпа сухі гілки, доки ця купа хмизу не сягнула мого пояса.
Тим часом підлітки, пританцьовуючи, наблизилися до мене й заходилися тицяти пістолети мені до вух, до рота. Від переляку мої нутрощі наче зав’язалися у вузол. Та вузол цей миттю розв’язався (і я, навпаки, відчув, що от-от накладу під себе), коли до мене підійшла стара скво з величезним ножем. Я подумав, що вона здере з мене живцем геть усю шкіру. Але не отримав нічого, крім кількох подряпин. Коли ж бабця відійшла вбік, я не втримався та видав неподобний звук. Це неабияк звеселило всіх присутніх: вони-бо зрозуміли, що я страшенно злякався.
— Не пакаці а ве? Йерекікате? — вигукував натовп. — Пакаці ца ве? Йерекікате!
Я поглянув на Неекару, який стояв у перших рядах натовпу, спокійно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Він чимось скидався на мого брата: довготелесий, незграбний… словом, «ні те ні се». Від нього, мабуть, не слід було чекати допомоги. Один із підлітків прицілився ще раз, вистреливши просто мені в обличчя. Я відчув лишень струмінь гарячого повітря: пістолет був незаряджений. Двоє інших підлітків повторили те, що зробив перший. А потім до мене підбіг якийсь хлопчисько з палаючим смолоскипом та підніс його дуже близько до купи сухих гілок.
— Ну ж бо! — сказав я.
Він підпалив хмиз, і я враз відчув, як полум'я підкрадається до мене. Ось уже воно, здається, попалило волосинки в мене між ногами. Аж тут підійшов Тошавей і розкидав палаючі гілки.
Він звернувся до всіх присутніх із промовою, у якій казав, що я не злякався пістолетів, ножа та вогню, і тому витримав іспит. Тож мене звільнили, і Тошавей відвів мене до свого тіпі. Його дружини змили бруд із мого обличчя, промили подряпини та змочили їх відваром із кори дерев, а тоді дали мені новенькі шкіряні штани. Але перед усім цим я збігав-таки до кущів, щоб остаточно позбутися свого переляку.
Із настанням темряви всі зібралися на тому ж таки майданчику, щоб відсвяткувати повернення воїнів із походу. Пізніше Неекару пояснив мені, що взагалі цю подію не святкують, якщо в поході загинув хтось із воїнів. Але того дня вирішили зробити виняток (це тому, що родину індіанця, якого я застрелив, тут не дуже поважали).
Свято почалося, звісно ж, із вечері. Насмажили силу-силенну м’яса різних звірів і птахів: оленя, лося, бізона, куріпки, ховраха… Кістки, які кидали в полум’я, тріскалися від жару, і мозок, що витікав, використовували як соус або додавали до десерту (мескітові стручки та мед). М’ясо їли з картоплею, цибулею, кукурудзяними хлібцями та гарбузами. Усе це команчі виторгували в білих людей із Нью-Мексико (або з Форт-Бента). Окрім того, вони купували там цукор, сухарі, зброю, набої та форми для лиття куль. А ще — спорядження для коней, капсулі, сталеві ножі, сокири, ковдри, стрічки, тканину, гвинти для рушниць, вістря для стріл та списів, обідки для бочок, дріт, золоту нитку, дзвіночки різноманітних розмірів, дзеркальця, ножиці, посуд, тютюн, кресала, щипці, гребінці, сушені фрукти… Команчі були найбагатшими з-поміж усіх індіанських племен, і тому дозволяли собі купувати такі предмети розкоші, як дешеві прикраси та інші дрібнички. Що ж їх не цікавило — то це чоловічі костюми, які носять «блідолиці», та всякий непотріб на кшталт панчішок і весільних суконь.
Коли всі понаїдалися донесхочу, старійшина племені взяв жердину, до якої були прив'язані численні скальпи, та й викликав одного з воїнів. Той вийшов і розповів історію про свої подвиги, а тоді викликав іншого воїна, який теж розповів свою історію, а після цього — викликав наступного. Обманювати, тримаючи в руках жердину зі скальпами, суворо заборонялося: інакше, мовляв, на все плем’я впаде прокляття. Тож усі казали правду, і тому один із воїнів зізнався, що в нього немає історії, кращої за попередні. Зробив він це без слів — замість них був танець. Інші воїни теж стали танцювати, утворивши коло, до якого приєднувалися все нові та нові індіанці. А я просто спостерігав за всім цим, думаючи про те, як же все-таки добре бути ситим, помитим і вдягненим (мене ще й розфарбували та вищипали брови й кілька волосинок на підборідді та над верхньою губою). Але невдовзі й мене втягнули в це коло, ще й дали в руки жердину зі скальпами. А тоді — виштовхнули вперед. Я хотів передати жердину комусь іншому й заховатися, та мені не давали цього зробити. Барабанний бій, під який танцювали, дедалі прискорювався; небо стало червоним від променів сонця, що сідало. І в цьому червоному світлі я побачив родину індіанця, якого вбив. Але цього разу вони не намагалися заподіяти мені шкоду, і я зрозумів, що вони й не зможуть цього зробити, доки я тримаю в руках жердину. Танці тривали кілька годин. Зійшов місяць, і я вже ледь-ледь тримався на ногах, бо все тіло боліло від нескінченного танцю. Але воїни не відпускали мене: усе танцювали, підвиваючи та рикаючи, наче дикі тварини. Кого тільки вони не передражнювали: ведмедя, бізона, пантеру, оленя, лося…
Коли я прокинувся, навколо панувала непроглядна темрява — тож я не одразу второпав, що лежу в тіпі, укритий теплою шкурою. Просто в мене над головою виднівся клаптик нічного неба. З одного боку від мене догоряло вогнище, з іншого — хтось лежав, спокійно дихаючи. Білизна була м’якою й теплою, мої рани — дбайливо перев’язаними. І мене, мабуть, усього вимили. Я лежав і слухав, як поряд зі мною хтось дихає. І подумав, що все це схоже на якесь марення. Ніби й не зі мною відбувається. Надто вже різко моє життя перевернулося догори дриґом. Раптом я згадав слова якогось проповідника про момент хрещення: «До занурення у воду ти впевнений, що світ — ось такий, а як виринеш і знову розплющиш очі — розумієш, що він геть інакший…»
Я підвівся з ложа та вийшов надвір. Небо було всіяне зорями. А на землі теж горіли незліченні вогники — багаття, які запалили в тіпі. І я знав, що в кожному із цих тіпі — родина. Воїни, які приїхали з походу, ще не наговорилися, мабуть, зі своїми рідними. І
