Син - Філіп Майєр

— Один із твоїх онуків отримав кулю, — сказав я йому. — А другий — незабаром ризикуватиме своїм життям. Я не розумію, як ти можеш радіти.

Він мовчки глянув на мене. І я чудово зрозумів, що означає цей погляд: батько жалкував, що я свого часу повернувся після коледжу на ранчо. Я подумки нагадав собі, що він — з іншої епохи, і нічого тут не вдієш. Звісно, я ще міг нагадати полковникові про його третього внука, якого звали так само, як і мене, і який тепер лежить у землі поряд із моїми матір’ю та братом. Але подумав, що все марно.

Я піднявся нагору, до свого кабінету. Це було єдине місце в усьому домі, де я почувався більш-менш нормально. Хто я такий? Вигнанець у власній домівці, у власній родині (напевно, у всій цій країні не знайдеться для мене місця). Було тихо, і тому я міг добре чути, як десь удалині скавчать койоти. І ще я чув голоси наших вакуерос, які спокійно перемовлялися іспанською. Ось пролунав сміх. Вони, певно, не надто й переймалися тим, що от-от підуть розправлятися зі своїми земляками. І я подумав, що далі все буде тільки гірше.

Заснувши, я згодом прокинувся від чийогось вигуку. Хтось кликав мене на ім'я. Ще не звільнившись із обіймів дрімоти, я подумав спочатку, що це моя мати кличе мене вечеряти. І наче повернувся на якусь мить до нашого старого будинку в Остіні, довкола якого розстилалися зелені поля, і ріс густий ліс, і дзюркотіли прудкі струмочки. Згадав ніжні материні руки та аромат троянд, що завжди долинав від неї. І дозволив собі на цю єдину мить забути, де насправді перебуваю, та уявити, що я знову малий хлопчик і ми ніколи не переїжджали до цього жахливого краю, де почалися всі наші нещастя. Ну як може полковник любити цю землю, коли втратив тут рідних і ризикує втратити ще когось із них? Я цього ніяк не збагну.

Десь о п'ятій ранку ми виїхали. Нас було майже сімдесят чоловік; усі ми не спали цілісіньку ніч, але ніхто не був сонним. Полковник одяг свою знамениту жилетку з оленячої шкури (чомусь усі вважали, що вона пошита зі скальпів апачів). Навіть рейнджери підкорялися його наказам так, наче він був генералом. Хоча, якщо добре розібратися, його й полковником вважати не можна, адже він воював на боці тих, хто прагнув зберегти рабовласницький лад.

Навколо мого батька утворився летючий загін із вакуерос, які ладні були померти за полковника, хоча він не дуже-то й поважав мексиканців. Щодо мене, то я все життя ставився до них із такою ж повагою, як і до білих. Але завжди відчував, що наші вакуерос зневажають мене.

Приблизно за годину до сходу сонця ми позлізали з коней та попрямували далі пішки. Будинок Ґарсія з його сторожовими вежами та кам'яним муром було вже добре видно. Колись ця споруда слугувала острівцем цивілізації посеред дикої індіанської землі. Проте тепер — на переконання людей, із якими, попри своє небажання, пішов і я, — це був уже пережиток дикунства, що перешкоджав прогресу й узагалі всьому доброму, що тільки було на нашій планеті.

Коли я проходив повз полковника, він усміхнувся, не сказавши, однак, ані слова. І я не зрозумів, чи він радіє тому, що скоро почнеться бійня, чи пишається тим, що я теж братиму участь у цьому давньому родинному ритуалі.

Що ж до наших сусідів, які пішли разом із нами, вони чомусь вважали себе страшенно сміливими, хоча жоден із них не жив тут у ті часи, коли ці землі були справді небезпечними. Вони були з тих, хто відсиджувався в безпеці, доки тут усе не вляглося. І я мусив битися на одному боці з ними. Лишень цієї причини було достатньо для мене, щоб захищати Ґарсія.

Трохи згодом я опинився поряд із Чарлзом. Він дуже нервував, і я спробував умовити його повернутися разом зі мною додому, щоб умити руки в цій справі. Та все було марно: мій син вважав, що після участі в цьому ритуалі він стане справжнім чоловіком… Коли він був малим, я завжди непокоївся за нього: хвилювався, наприклад, через те, що його може вкусити змія чи розтоптати корова або кінь. І, хоч усе це й оминуло мого сина, я відчував, що вже втратив його. Так чи інакше. Я бачив, як він обливається потом — хоча ніч була досить прохолодною, — стискаючи в руках зброю та уявляючи, як стрілятиме в людей, які відвідували нас у день його хрещення.

Будинок Ґарсія був єдиною будівлею, що залишилася від старого селища (кілька невеличких будинків із дерев’яними загородами для худоби). Ми вишикувалися вздовж муру, оточивши будинок із трьох боків (відстань була ярдів десь із п’ятдесят чи шістдесят). Усі налаштувалися на те саме, що й спочатку: звершити не просто лінчування, а переворот, що започаткує нові порядки, новий світ.

Старий Ґарсія стояв на своєму ґанку, удягнений, наче на свято. Оглянувши натовп, дон Педро, вочевидь, здивувався, адже тут було багато його сусідів, чиїх дружин та дітей він давно знав і був з усіма ними в добрих стосунках. Із помітним зусиллям — наче засуджений, якого ведуть на ешафот, — він прочовгав до східців і спробував говорити, та голос не послухався його. Тож він голосно прокашлявся, а тоді мовив:

— Моїх зятів тут немає, і я не знаю, де вони зараз. Повірте мені, я хочу побачити їх повішеними не менше за вас. Але, на жаль, їх тут немає…

Педро нервово повів плечима. Це був гордий, спокійний чоловік, у якого всередині все похололо від жаху. Якщо є на світі щось гірше, ніж таке поєднання, — я навіть не можу сказати, що це може бути.

— Як щодо того, — вів далі він, — щоб хтось із вас зайшов до цього будинку і ми обговорили наші подальші дії?

Я опустив свою рушницю, переступив через низенький мур і пішов далі, допоки не дістався середини подвір’я. Зупинившись, я озирнувся й побачив, що у всіх здивований вираз обличчя поступово змінюється на злий (їм же намагалися зіпсувати всі веселощі!).

— Я збираюся розпочати мирні переговори з доном Педро, — сказав я до