Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Я спантеличено глянув на неї. Чому ти так кажеш?

— Просто.

— Ти справді так думаєш?

— А чом би й ні? Хіба ж ти не Робінзон, який знову і знову мусить переконувати себе, що бачив сліди на піску?

Я не відповів. Її слова зачепили мене глибше, ніж я очікував. Невже там, де я уявив собі тверду землю, був лиш сипучий пісок, у який я провалюся, не ступивши й кроку? Невже я так перебільшував міцність наших стосунків, що аж сам повірив у них?

— Не знаю, — відповів я, намагаючись відігнати неприємні думки. — Знаю одне: досі я не мав права ні до чого звикати. Кажуть, пережиті нещастя треба сприймати як пригоди. У цьому я теж не переконаний. У чому взагалі можна бути впевненим?

— Справді, у чому можна бути впевненим?

Я розсміявся:

— У чарці горілки в моїй руці, у шматку м’яса на грилі і, сподіваюся, у нас двох цієї миті. Я все одно тебе обожнюю, хоч це тобі й здається підозрілим. Що швидше почнеш обожнювати, то краще.

— Твоя правда. І цього не потрібно доводити, так? Головне, що ми це відчуваємо.

— Так і є. І знову ж таки, що швидше почнеш відчувати, то ліпше.

— Аз чого почнемо ми?

— З цієї кімнати! З цих ламп! З цього ліжка! Навіть, якщо вони не наші. Та й, зрештою, що належить людині? Та й на скільки часу? Усе позичене чи поцуплене, у цьому житті все і всі весь час крадуть.

Вона обернулася:

— Самих себе ми теж обкрадаємо?

— Так, і самих себе.

— Чому ж тоді кожен із нас не впадає у безмежний розпач і не вішається на найближчій гілляці?

— Це ніколи не пізно. До того ж у значно естетичніший спосіб.

— Здогадуюся, про що ти. — Вона обійшла стіл. — Хіба у нас нема чого святкувати?

— Що саме?

— Що тобі дозволили ще на три місяці залишитися в Америці.

— Точно.

— А щоб ти робив, якби тобі не продовжили дозвіл?

— Я б спробував отримати дозвіл на в’їзд до Мексики.

— Чому до Мексики?

— Бо там гуманний уряд. Він прийняв уже біженців з Іспанії.

— Комуністів?

— Людей. Словом «комуніст» тепер розкидаються направо і наліво, достоту як Гітлер. Для нього всі, хто проти нього, відразу перетворюються на комуністів. Кожен диктатор, який приходить до влади, починає спрощувати всі поняття.

— Облишмо політику. А ти зміг би з Мексики повернутися до Америки?

— Тільки з документами. За умови, якщо мене звідси не вишлють. Ти вже закінчила допит?

— Ще ні. Чому вони дозволили тобі тут залишитися?

Я розсміявся:

— Усе дуже заплутано. Якби Америка не воювала з Німеччиною, мене сюди взагалі не впустили б, або повторно вислали. А оскільки вони воюють, мені це на користь. Така ось іронія долі в часі суспільних потрясінь. Інакше безліч людей із долею, схожою на мою, давно буже загинули.

Вона сіла біля мене:

— Мені здається, ти належиш до людей, яких дуже важко збагнути.

— На жаль.

— І в мене похмуре відчуття, що ти цим насолоджуєшся.

Я похитав головою:

— Ні, люба. Я лише прикидаюся.

— Ти дуже вправно прикидаєшся.

— Так само, як Кан? Емігранти бувають активні й пасивні. Ми з Каном хочемо бути активними. Такими ми були і в Франції. Ми були змушені поводитися саме так. Замість того, щоб оплакувати свою долю, намагалися за будь-якої нагоди сприймати життя як пригоду. І пригоди в нас були досить таки відчайдушні.

Пізно ввечері ми ще вийшли погуляти. Перед тим я довго сидів біля вікна і міркував. Небо було всіяне зорями, вітер літав понад низькими будинками вздовж п’ятдесят п’ятої і п’ятдесят шостої вулиць; здавалося, він штурмом хоче взяти хмарочоси, що наче мовчазні вежі, стояли між зеленими і червоними спалахами світлофорів. Я відчинив вікно і висунув голову на вулицю.

— Похолоднішало. Вперше за стільки тижнів! Можна дихати на повні груди!

Наташа підійшла до мене.

— Скоро осінь, — сказала вона.

— Слава Богу!

— Слава Богу? Ніколи не підганяй час!

Я розсміявся:

— Ти говориш, як вісімдесятилітня бабуся.

— Ніколи не можна підганяти час. А ти це робиш. Я точно знаю.

— Більше не роблю, — збрехав я.

— Куди ти так поспішаєш? Хочеш повернутися?

— Але ж я по-справжньому тут іще навіть не був. Чому я мав би думати про повернення?

— Не знаю, але ти тільки про нього й думаєш і ні про що інше. Я похитав головою.

— Я не думаю далі завтрашнього дня. Настане осінь, потім зима і літо, і знову осінь, а ми сміятимемося і будемо разом.

Вона притулилася до мене.

— Не покидай мене! Я не можу бути сама. Я не героїня. В мене не героїчний характер.

— Серед тевтонців я бачив мільйони жінок із героїчним характером. Це їхня національна риса… Геройство компенсує їм відсутність шарму. А часто і секс. Аж нудить від них. А зараз ходімо надвір, без жодних зітхань і ридань, насолоджуймося першим вечором бабиного літа.

— Ходімо.

На порожньому ліфті ми спустилися вниз. Балет голубих закінчився. Пора пуделів теж. Вітер, наче мисливський пес, обнюхував аптеку Едварда на розі.

— Літо минуло, — зауважив Нік із газетного кіоску.

— То й добре, — відповіла Наташа.

— Не радій завчасно, — докинув я. — Воно повернеться.

— Ніщо ніколи не повертається, — оголосив Нік. — Тільки біда і той гидотний пудель Рене, який обдзюрюе обкладинки «Воґ» та «Есквайра», якщо я недопильную. Хочете «Ньюс»?

— Ми потім її купимо.

Такі безневинні балачки завжди мене бентежили. Це було хвилювання людини, якій не треба більше ховатися. Спокійні, звичні кожному обивателю, вечірні прогулянки були для мене пригодою; вони були безпечні, а безпека ніколи не належала до моїх буднів. Я вже майже став повноцінною людиною, яку хоч і терпіли, але не цькували. В американському розвитку я вже досягнув двох третин свого європейського «я». Я не володів англійською досконало, але досить вільно послуговувався своїм скупив словниковим запасом. У мовному сенсі вже просунувся до рівня чотирнадцятирічного підлітка. Багато американців знають слів не більше за мене. Але на відміну від мене, вони не затинаються.

— Може, зробимо велике коло? — запитав я.

Наташа кивнула.

— Я хочу так багато світла, як це тільки можливо у цьому напівтемному місті! Дні вже коротшають.

Ми пішли вгору по П’ятій авеню, повз готель «Черрі Незерленд» аж до Центрального парку. Крізь вуличний гамір до нас долинав левиний рик зі звіринцю. Ми зупинилися біля антикварної галереї «В’єй Русі», щоб поглянути на ікони та великодні яйця з оніксу та золота, які Фаберже колись створював для царської сім’ї.